Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, — простягнув я руку із торбою через павутинні грати.
— Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що у неї найдобріше серце у світі, — мовив якимось павутинним голосом Штефан.
Прийняв від мене торбу із грушами і більше не промовив жодного слова.
* * *
— Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку?! — знову перепитала Фіскарошка.
— Та йдіть самі зазвідайте, — порадив Фийса.
— Світ пішов льондром… на пси зійшов… уверх ногами, — мовила сама до себе баба.
— То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. — Хіба у здоровому світі великий учений математик, директор школи пан Піфагор пас би свині?.. А я? До чого мене довели! Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси… я мав велике ім’я, а тепер мушу іти клянчити до вас децу сливлянки? — пан Фийса запалювався все більше і більше, а далі не стримався і заридав.
— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба від такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася втішати Фіскарошка вчителя. — Та ви нам як родний брат, ні — нянько наш.
— До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, — мовив крізь схлипи пан Фийса. — Але нині ще дам собі малінько… І знаєте чому? — вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова!
Баба вмить дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.
— А я того… большевицького… як його… отої паскуді… ага… лома… лома пити не буду, — кукурікнув із-під печі дід.
— А тебе, нучтемний з вухами, ніхто і не просить! — гаркнула баба, — Содома його море: коли штось робити — спить, а як пити — нараз вухами вертить!
Баба вийшла у комору за солониною.
— Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби менше большевицької зарази у вашу організму попадало, пане Фийсо, — мирно запропонував свою поміч дід Соломон.
Пан Фийса хутко розлив порівну горілку і, не мовлячи один до одного слова, миттю випили, авби баба не бачила.
— На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики прозвали паленьку паскудним словом — не йде мені за милого на душу, — сказав, кривлячись дід. — Чуствуєте, як нараз отравляється нам організма…
В цю мить у селі почали лунати постріли… Один… другий… третій. Потім ще — і стихло. А по якомусь часі на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:
— Марько, Мішку, біжіть до Попеляків — ваш Штефан застрілився!
Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього — пістолет. Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя — ніхто із людей, що з’юрмилися біля двору, не наважувалися підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:
— Штефанку, синку мій дорогий: што ти наробив? Синочку золотенький, не вмирай, — ридаючи, благала. — Я тебе так тяжко родила… я тебе колисала і все думала, што ти мені оченьки закриєш…
На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко дихаючи, тихо сказав:
— Мамко мої солодкі… золоті мої мамко… прошу… Богоньком прошу вас, простіть мені… простіть за мою велику віру…
І погас! Фіскарошка підняла голову сина і почала безпорадно оглядатися. В цю мить баба була як заблукала в лісі дитина — розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа мати посеред двору у пилюці, тримаючи на колінах закривавлену голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася весь час у небеса й постійно питала:
— Боже великий, що ся стало?! Боже великий!..
А на східцях хати сиділа стара Попелячка — мати нашої невістки — смоктала люльку і якимось гірким, як дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломонові і панові Фийсі:
— Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся із темниці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним пару разів приходила уночі якась дивна жінка: висока-висока, як тополиця! І вся вбрата у такоє, не то золотоє, не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття… Я нараз зрозуміла, што то є, щезла би, Смерть… Вона би його і давно забрала, але постоянно плуталась у павутинні… Або сиділа коло нього, зачитувалась книжками і од страху втікала… Я вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках написано, але смерть їх боялась!…
— А як тото ниськи сталося? — запитав Соломон.
— Звечора Штефанові сіла ворона на оболок.* А пак прийшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав і майже розумом помішався… Плакав до полудня. А пак виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і почав стріляти… Стріляв, стріляв, а пак сам себе застрілив!
У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки відвели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав посеред двору у загуслих калюжах крові і був дуже печальним. У жодної живої людини мені не доводилося бачити потім такого невимовно-печального обличчя, як у мертвого стрийка Штефана. Але що найбільше вразило — це мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі, вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами повзали по двору, тягнучи за собою нитки крові. Їх, мух, було багато, і, бачилося, цими нитками із крові мерця, наче кривавим павутинням, обсноване-обплетене все обійстя покійника.
Кілька чоловік взяли і обережно занесли тіло Штефана до хати.
Дід Соломон — теж такий безпорадний, розгублений — стояв коло баби, гладив її якось боязко і винувато по голові та шептав про себе: “А мені, Штефанику, ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою і повела з собою… І сам не можу порозуміти — як така красива паніка може бути смертю?..”
А по всьому двору Штефана валялися гострі друзки скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть на дахах хати, хліва, по всіх деревах… І годі було впізнати у цих обсмалених папірцях могутній лик великого вождя. І тільки під східцями тихенько лежало око великого правителя. Воно єдине із усього портрету залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті… Око пильно за всім стежило і грізно й пророче дивилось з-під східців хати вперед, у майбутнє, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.