Читати книгу - "Цензор снів"

Сто кіля! Сто кіля! Сто кіля!

Це моя кохана Міля!

Сто кіля! Сто кіля! Сто кіля!

Моя перинка Міля.

Худі жінки такі поспішні

І в любощах не мають стриму,

А я в цій справі хочу спокій

І не полюю за худими.

Я подумав, що смаки наші збігаються, авжеж, худі переважно стерви, підступні й не прогнозовані, не те, що моя пухкенька Мелася, яка потягається у ліжку, мов кішка, виставляючи напоказ усі свої приваби, всі свої м’якенькі й кругленькі скарби, всі складки свого пишного дріжджового тіла, а все задля того, аби досягнути задоволення, якого вона не отримувала раніше, бо над усе їй подобається, коли над нею знущаються, коли я грубо перекидаю її на живіт, хапаю за стегна і ставлю так, як мені цього хочеться, а потім ляскаю по цій хупавій сідниці, яка так апетитно подригує. Мені здається тоді, що я мчу верхи на дикій кобилиці, й мені хочеться вимахувати шаблею та кричати щось запальне, мчати степом, хапаючи очима мерехтливий обрій, ковтаючи розпашіле гаряче повітря і вдихаючи запах трав. Цікаво, якщо зважити Меласю — скільки буде? Ні, там далеко до ста кіля. Може, вісімдесят? Але жодного фунта не віддав би, ні грама зайвого.

Потім мої думки перескочили на Крауха. Вітаючи мене з новим підвищенням, він сказав, що відтепер я «буду його очима і вухами» не тільки у ресторації, а й у готелі. І це в мене викликало почуття занепокоєння, бо ж він не висвітлив мені, що саме його цікавить і до чого я повинен прислухатися та приглядатися. Невже й за нашими офіцерами, їхніми жінками й коханками?

Я переніс свою колекцію ґудзиків до директорського кабінету. Пан Помазан мені виготовив спеціальний альбом, у якому були прозорі кишеньки, а в кожній ґудзичок із написом. Час від часу я люблю гортати його і згадувати, кому належить той чи інший ґудзик. Шкода, що серед них нема ґудзика мого тата. Мамин є, а татового нема. Зате я побував у Янівському вдруге і розжився ще кількома цінними надбаннями. І ось уже в мене красуються ґудзики поетів Даніеля Іра, Кароля Дрезднера, Стефана Помера, Довіда Кеніґсберґа і самого Мавриція Шимеля, чиї книжки у мене давно прочитані й на багатьох сторінках підкреслені. Ба більше, на полях ще й чимало моїх зауваг, бо така вже моя пристрасть — читати книжки з олівцем. А дістався мені увесь цей скарб за певну кількість харчів. Для когось такий обмін був би дивним і неспівмірним, бо справді віддати за ґудзик шмат ковбаси — це божевілля, але я дивився на все це інакше. Ґудзики на відміну від людей вічні. І коли я беру котрийсь із них і кручу в пальцях, то так, мовби крутив його власником, а в обрисах ґудзика вгадував риси обличчя людини, якої насправді й не бачив, хоча й чув про неї.

2

Настав знаменний для мене день, коли треба було готуватися до бенкету в палаці баронів Ґредлів у Сколе. Тобто запаси ми робили заздалегідь, закуповували продукти, заквашували, засолювали чи замариновували все, що треба, але найважливішим днем був день напередодні бенкету, коли все вже треба везти до Сколього і там готувати. Ми знову виїхали двома автобусами, які нам надав Краух, за кермом сиділи офіцери у святкових мундирах. Палац, незважаючи на те, що за совєтів перетворився на чекістську контору, не втратив своїх приваб, вже здалеку він визирав, наче білий лебідь, з-за дерев і кущів і манив око. Оточений був пречудовим англійським парком, до обійстя вела кована брама. Перед палацом красувалася велика алебастрова фонтана, оздоблена алегоричними фігурками, з яких прискала вода.

Настав знаменний для мене день, коли треба було готуватися до бенкету в палаці баронів Ґредлів у Сколе

Нас зустрів літнього віку майордом з бездоганними манерами, завів до палацу, показав де що є, познайомив з їхнім кухарем. У палаці розмістилося гестапо, і окрім старого майордома, кухаря та двох прибиральниць, жодної челяді не лишилося. Господарі палацу, очевидно, втекли, забравши з собою його дух. Я передав кухаря в розпорядження пані Помазан.

В барона на задвір’ї була доволі велика кам’яна вуджарня з запасом нарубаних дров з плодових дерев, у ній і заходилися мої батяри вудити м’ясиво, їх чекало ще багато роботи, бо їм же ж припало пекти цілого оленя, впольованого в місцевих лісах. Пан Помазан взявся за рубання голів качкам і курам, сестри Колібрі скубали, а палацовий кухар потрошив тушки й чіпляв на гаки в кухні, аби остигали. Пані Помазан розпочала своє кулінарне чаклування над паштетами й м’ясними запіканками. Касієрка Ванда Крушинська старанно записувала всі продукти, які перевантажили з автобусів до пивниці, а з пивниці переносили до кухні, ключ від пивниці теліпався у неї на поясі.

Я прогулявся палацом, милуючись лицарськими обладунками, мечами, списами, галябардами та головами впольованих звірів, у тому числі й екзотичних — були там голови лева, пантери, леопарда, зебри, крокодила, бегемота, було й чимало опудал різної пташви. Я читав у якомусь номері часопису «Ловець», що палац у Сколім — то рай для мисливців, бо його господар Річард Ґредель віддавався цьому улюбленому заняттю з подиву гідною пристрастю, бо не тільки займався ловами, але й розмноженням звірини, в лісах довкола палацу було повно сарн, оленів, диків, зайців та фазанів і тетеруків.

На стінах висіли різнобарвні прапори, штандарти, картини й гобелени, а зі стель звисали фігурні жирандолі. Зазирнувши до бенкетної зали, я був немало подивований її виглядом. У повітрі панували п’янливі запахи квітів, довжелезні столи були покриті білими накрохмаленими обрусами, а поверх обрусів стояли різьблені вази з майстерно укладеними букетами. Навпроти кожного крісла чекали наготовлені келихи, срібне приладдя, серветки й сільнички. Я вдихав це настояне на квітах повітря на повні груди й відчував, як стає мені легко-легко, наче якомусь янголу, що прийшов сюди чинити добро. Я, розкинувши руки, прострибав залою з кінця в кінець, крутнувся на одній нозі й раптом побачив, що за мною хтось стежить. Я завмер. З-за портьєри вийшла краля в білій сукні, квітка гібіскуса червоніла в її волоссі. Вона окинула мене здивованим поглядом і поцікавилася, хто я такий