Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

– І офіціантку з «Cutugno»?

– Лізку?

– Мабуть.

– А хто ж її не знає? У Торезі, мабуть, усі. Та ще й половина Донецька.

– Тобто?

– Ну, як вам сказати, щоб культурно вийшло?.. – задумався «спортсмен». Чи тільки вдав. – Мужиків вона полюбляє. Не за безплатно. Слабує це місце в неї.

– Навіть так? – стали великими очі в Марченка.

– Ага.

– Ясно. А номер квартири?

– Двадцять чотири.

– Ого! – усміхнувся донкор. – Мерсі! Навіть двічі. Соррі, що по-французьки.

– Не страшно!

Спортсмен побачив, як собака щось зробив не так. Він відійшов, покликав його й почав жорстко виховувати. «Швидка педагогічна допомога» спрацювала. Чотирилапий уже тільки вертів хвостом і лащився біля хазяїна.

– То наш снайпер тут «амуром» займається? – неголосно почав Лисиця. – Культурно-розважальна програма. Секс-туризм.

– Угу, – погодився задумливий Ігор.

– Усе так просто? – ніби аж розчарувався Богдан.

– Не поспішай. Те, що він пристрибав сюди для «втіх тілесних», не дуже заважає на ниві серійних убивств, – пустився Марченко у «високий штиль». – Швидше навпаки. Знімає напругу. Не хрестиком же він вишиває. Хоча… Коли вже не раз, то робота звична.

– Гм… А недавно алкоголем знімав. І робив це саме в день убивства Піменова. Серйозний фактик. Плюс радісні викрики… Та-а-ак. Навряд чи це збіг. Треба його крутити. Під нігті заглянути. Або й під шкіру.

– Треба, – не заперечував Марченко. – Тільки як? Ходити слідом – засвітимось. Причинити й допитати?.. А як нічого не скаже? «Спалимо» всю конспірацію, а самого – відлякаємо. Чи й справжнього вбивцю. Якщо це не він. І хана тоді нашій ниточці.

– Треба випасати, – сказав Лисиця. Інших варіантів не бачив.

– Добре, що вистава сьогодні, – мовив Ігор. – Бо можна пасти до китайської паски.

– Вона о сьомій, – глянув на телефон професор. – Години за три вибреде?

– А якщо загуляє?

– Не думаю. Белла горло перегризе. Вона ж там, схоже, – цариця й богиня. Та й він жовту картку вже має.

Лисиця обвів поглядом місцевість. А заховатися й ніде. З одного боку – дорога. З іншого – довга дев’ятиповерхівка. Усе – як на долоні.

– Може, «п’яний дует»? – подивився на Ігоря. – На майданчику. Поварнякаємо.

– Впізнає. Бачив же в кафешці.

– Стресом пам’ять не «почистило»? Таке «шоу довгоносиків»[169] пережив.

– Обійми нашої німфи мають зцілити.

– А може, й краще, що попалить? Злякається. А ми за барки. До стіни. Всі карти на стіл. А козирі зверху. Ефект несподіванки.

– Кіндер-сюрпризик для Белли? Задовбеться пояснювати, звідки в неї роги? Хо-хо, парнішо, це ідея!

– Піднімаємось?

– Ні. Там форситиме. Гратиме Рембо. Квартира – не тема. Викличуть «архангелів» з «воронком». Головняк. Краще випасемо тут. «Замулимось» он там, за рогом. Дамо вийти з двору. Щоб у вікно ніхто не засік.

– І тут його тепленького й пов’яжемо. Геніально!

Більше часу не гаяли. Швиденько зникли за рогом. Зайняли позицію. По черзі стали визирати через кожну хвилину-дві. Треба руку тримати на пульсі.

– А, до речі, фанатка «Презумпції» сказала про Беллу, що вона – ніби циганка? – запитав Богдан, коли вмостилися в засідці. – Та й ім’я таке…

– Угу, – визирнув донкор, але нічого цікавого не побачив. – Але це тільки її «версія». Та й цигани до нас «близько». Цируль он скільки про них розповів. Побачимо. Нікуди вона не дінеться.

– Хотілось би.

– Побачимо, – повторив Марченко. І визирнув знову. Але вкотре нікого не побачив.

Розділ 36. Отаманша

Минуло з півгодини. Час почав повзти ще повільніше. Це він може. Коли чекаєш – він щирий друг черепахи. Коли ж поспішаєш… Гепарда братом двоюрідним називає.

Пройшли хлопець із дівчиною, тримаючись за ручки. Веселі й щасливі. Забули і про час, і про простір. Пам’ятали тільки, що це таке, коли не можеш без когось не те що жити – ди-ха-ти. Навіть не подивилися в їхній бік.

Прошкандибав дідусь у потертому синьому костюмі й білому картузі з якорем на кокарді. Щось там бурмотів під ніс. Чи, може, співав? Тягнув за собою «диво дивнеє» для сьогодні. «Кравчучку»[170]. Зі скрипливими колесами. Ті виттям ніби хотіли виблагати прощення. За появу в ХХІ столітті. Або хоча б «помазання».

Пройшли підстаркувата мама чи молода бабуся з дівчинкою років п’яти, підозріливо покосившись на двох чоловіків, що час від часу визирали з-за рогу.

– Дяді граються в хованки? – запитало дитя чи-то-маму-чи-бабусю. Жінка знехотя угукнула. І пішла швидше, потягнувши за собою дитину. Від таких «жмурців» триматися краще подалі.

Чекати довелося майже дві години. За цей час устигли наговоритися, зробити по кілька дзвінків, травонути по декілька анекдотів. І таки дочекалися.

Лисиця вкотре обережно висунувся із-за рогу й побачив, як Вуєнс вийшов із «музичних» дверей і подався під’їзною дорогою. Яка вела в пастку.

– Іде, – кинув Марченку.

– Ходімо! – відповів той і першим рушив ще доволі зеленою травою до тротуару. – Тут. Поверне і – опиниться в «лагідних» лабетах.

Зупинилися. Чекати вже недовго.

«Об’єкт» з’явився за півхвилини. Ішов так, ніби поспішати нікуди. Ніби все у житті під контролем. Його житті. Його контролем.

Ось він зовсім поряд. На фейсі – задоволення. Він і забув уже про нього, але зняти забув. Маска – наче виліплена з душі. Таке там робилося. Наче вбивства в «Cutugno» й не було зовсім. Чи таки було, проте з кимось іншим? Але… Неприємності підстерігають тоді, коли найменше на них очікуєш. Кожен думає, що це «банальна банальність», сказана для «красивої красивості». Поки з ним не трапляється теж. А коли трапиться, то…

– Стоп! – зупинив «його» Ігор, упершись у груди рукою.

Метальник, нічого не розуміючи, вирячився на незнайомця.

– Sorry! Can I help you?[171] – запитав здивовано він.

– Is well understood in our opinion, – вступив у розмову Лисиця. – No need to pretend[172].

Очі Вуєнса спалахнули люттю. Добре, що в руках немає ножа. На це й розраховували.

– О’кей, – ледь не скреготнув зубами він. – Щьо тр’єба?

– Розмова є, – різонув Лисиця.

– Про чого?

– Про того, – передражнив Марченко. – Ми знаємо про тебе все, – відступив від дипломатичного протоколу він і кинув погрозливий погляд. Ухилитися шансів не було. Циркача пересмикнуло. Він напружився, ніби перед кидком на противника. «Нишпорки» теж приготувалися. Але – пронесло. Логіка спрацювала чітко. Один проти двох. Арифметика нескладна. І два – це завжди більше. Майже завжди.

– Відійдемо? – грубо сказав Марченко й показав на спортивний майданчик, обгороджений розірваною металевою сіткою, що разом із високими стовпцями іржавів неподалік. «Заморському гостеві» повіяло незатишністю.

– Нащьо? – захотів перетворитися на якоря Вуєнс.

– Там акустика краща, – знову натиснув Ігор. – Ніхто не почує.

– Що ви від мене хотіть? – запитав Метальник, і далі готуючись до нападу.

– Не грошей, – штрикнув Лисиця.

– А в мене й німа, – грубо відповів циркач.

– Отож, – показав Богдан, який він «поганий хлопець», чвіркнувши крізь зуби. Театр одного актора. Чи двох.

– Ходімо, бо буде гірше, – насідав донкор.

– Кому? – не втрачав самовладання Метальник.

– Здогадайся.

– Багато на себе брати, – запустив у вічі нападникам Вуєнс.

– Не переживати, – заспокоїв, передражнивши, Ігор. – Якраз нормально. Донесу.

– А я звати на допомога, – вхопився за соломинку циркач.

– А Белла почує? – підкинув козиря Богдан. – Тоді чудово. Тільки ти одразу й про Лізу кричи. Чи як ти там її недавно називав? «Котик»? «Зайчик»? Нам роботи менше. Розказуй сам.

– Що? Що ти сказать? – аж смикнувся Метальник. Енергії, схоже, в ньому хоч відбавляй. На Лісу не всю витратив? Економив?

– То в тебе око гостре, а слух тупий? – хмикнув Марченко. У цього теж непогано виходив «поганий хлопець».

– А-а-а… – звузив очі циркач і придивився. – Ви ж ті, з кафе… Ви за мною стежить? Белла посилав?

– Господь нас прислав, – перекреслив «прозріння» Богдан. – То йдеш чи кричатимеш?

Метальник зрозумів, що його тримають за «органи керування». І вміло натискають потрібні кнопки.

– Ходимо! – здався циркач.

«Нишпорки», ніби биті опери (один – спереду, інший – позаду), повели спійманого. І він слухняно пішов. Зараз м’яч не на його половині. А він сам – у добрячому офсайді[173].

Дійшли спокійно. Метальник навіть не думав брикатися. Став спиною до сітки. На автоматі. Досвід?