read-books.club » Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

191
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 88 89 90 ... 112
Перейти на сторінку:
водій.

– Звісно, – почав дивитися вперед Марченко. – Розслідування. Як же без них?

– Круті ви.

– Трошки, – голосом бувалого в бувальцях мовив донкор.

– А що зробили ті, що в «десятці»? – усе більше затягувало у вир цікавості молодика.

– Дещо. – Ігор дивився вперед, а Лисиця відчув, що цей «чомучка» починав набридати уже і йому.

– Таємниця слідства? – і далі діставав невгамовний бородач.

– Просто таємниця. – Донкор відповідав ніби на автопілоті. А сам стежив за «втікачами».

– Шкода, – покивав водій. – Люблю таємниці. «Investigation Discovery»[166] частенько дивлюся… Та й «Мега»[167]… Скільки ще загадок скрізь. Без них наче вже й не можна.

– Угу, – погодився Марченко, не дуже бажаючи розкручувати тему. – Людина – сама ж величезна загадка. І вздовж, і впоперек.

– І я так думаю. Ну, не може бути, щоб вона пішла від мавпи. Тут усе значно заплутаніше. Кучерявіше.

– Від мавпи пішли не всі, – озвався Лисиця. – А тільки ті, що їздять на білих «десятках».

– Ха! – вибухнув молодик. – Смішно. Прикольні ви… Можете сорок гривень не платити. Ну, ті що за простій. Мені з вами цікаво… Знаєте… Я водій у приватній конторі. Постійно гасаю містом. Купа всяких доручень. Аж до смішних. Щоб не сказати – дебільних. Язика на плече поклав – і гайда! Нічого цікавого. А ви реально кульні![168]

– І це ми тільки на півсили, – ледь усміхнувся Ігор.

– А на повну ж коли? – не замовкав «еспаньйолистий».

– Коли треба, – твердо відповів Лисиця. – Тоді на дорозі не ставай. Тільки запчастини в різні боки розлітаються. Польоти у сні й наяву.

– Ага… Повірю я, – закивав молодик.

– Як хочете, – сказав Лисиця й, діставши пістолет, смикнув затвор, поставив на запобіжник і став гратися. Водій побачив це у дзеркало, і тон його змінився. Почав говорити практично про погоду. І більше уваги перекинув на дорогу.

«Десятка» їхала на диво акуратно. Не було схоже, що це – те саме таксі, а за кермом – «підірваний» сперечальник. Мусив обганяти-підрізати, їхати впоперек і раз за разом перекидати машину на два колеса. Але нічого й приблизного не відбувалось. Чи його банально підмінили? А може… Його вже… Ножем у серце й очі викололи? А за кермом Метальник. Чи його «прекрасна леді»?

Чорнобородий теж вів уважно. А коли Богдан придивився, то й зрозумів, що шикарно. Кожен рух спокійний і вивірений. Відшліфований. Досконалий. Зараз він, можна сказати, професійно висів у «білого об’єкта» на хвості, ніби все життя цим тільки й займався. Агент спецслужби. Не більше й не менше. На зарплаті. Зі званням. Але… Усе простіше. Гроші. Синонім чарівної палички. Чи тут не зовсім так? І водій хоче й собі зачерпнути від непростих пасажирів сякої-такої крутості.

Марченко, відповідаючи чорнобородому у стилі «шоб-було», не спускав із ока таксі. Йому зручніше. Ціла панорама. Та й думками зараз там, у салоні «десятки» і душах утікачів. І хоча це, звичайно ж, неможливо, та як же він хотів цього! Просто про-рахувати все і ви-рахувати всіх. І поставити крапку в цих незрозумілих убивствах. Раз і – назавжди.

Лисиця в «панорамності» програвав. Однак визирав із-за спинки й радів, що таксі постійно перед очима. І вони знову ведуть Метальника. І майже все поки «по-їхньому». Це будило мисливський інстинкт. Хоч він надовго й не засинав. Життя не давало. Та ще й таке, як у професора Лисиці, – кучеряве й повне загадок!

Проїхавши ще трохи, «десятка» зменшила швидкість і повернула праворуч – у бік ряду дев’ятиповерхівок. Ті сіріли на світлому тлі неба й гнітили сумовитістю і старістю.

«Вектра» повторила маневр «об’єкта». «Нишпорки» в чотири ока стежили за втікачами, які про це навіть не підозрювали. Чи зовсім навпаки?

«Нова» дорога вузькувата. Розминутися тут непросто. Це стало зрозуміло, коли навпроти таксі з’явився позашляховик «Рено Колеос». Обидві машини, наскільки це можливо, притиснулися до країв, але проблему це не прибрало. Тоді «француз» дав назад, потім задерся на тротуар правим боком і помалу рушив. Таксист одразу ж стартував.

«Колеос» і далі їхав у позі «зю», пропускаючи чергового «клієнта», що повз черепашачим кроком. Тим часом «десятка», теж поволі, вже рухалася між будинків. «Вектра» додала. Подолавши «ворота» перших двох будинків, зробила це і з двома наступними, а потім повернула ліворуч, до такої ж старої та сірої дев’ятиповерхівки з одним під’їздом. Біля нього і кинуло якір таксі.

Метальник та офіціантка саме з’явилися із салону. Жінка поправила одяг, і обоє рушили сходами вгору.

«Еспаньйолистий» просік тему й задерся правим боком на тротуар. Таксі почало задкувати.

Лисиця й Ігор побачили, як за «об’єктами» зачинилися двері. Погано.

Біла «десятка» проїхала повз двох чоловіків, що стояли біля «опеля». Але на неї ніхто не глянув.

Марченко дістав гроші й простягнув «шефові».

– Не треба, – зупинив той рукою. – Я з класних грошей не беру.

– Ми не класні, – серйозно сказав донкор. – А гроші ви чесно заробили.

– Мені видніше, – усміхнувся водій.

– О’кей, – заховав гроші Марченко. – Дякую!

– Усе нормально, – підморгнув «еспаньйолистий».

– Ні цвяха ні жезла, – потиснув йому руку Ігор і вийшов.

– Бувайте! – сказав Богдан і теж залишив салон.

– Ви теж, – відповів «шеф».

«Нишпорки» пішли. «Вектра» почала сповзати. Колесо шкрябнуло по бордюру й подряпало пластиковий ковпак. Але водій не звернув на це уваги. Зате озирнулись Лисиця і донкор. Непорядок! «Еспаньйолистий» їм помахав. Вони відповіли. І подалися до під’їзду.

З обох боків доріжки, що вела до сходів, стояли лавочки. Але на них – нікого. Це – погано. У припід’їзних бабусь завжди є вагон потрібної інформації. І вони майже завжди охоче все розповідають. Забезплатно!

Підійшли. Зупинилися. Почали роззиратись.

Звичайний радянський будинок. Середній з наближенням до пізнього соцреалізм. Сумно й безрадісно. Вікна німо поглядали крізь час. Хіба одне яке блимнуло на «цих двох».

– Що будемо робити? – сумовито запитав Ігор.

– Легших питань у тебе немає? – огризнувся Богдан, а потім, ніби отямившись, вибачливо додав: – Кебета зависла.

– У мене теж. Хіба в гості напроситися.

– То ж по тортика збігати треба.

– Номер квартири б знати.

– І що це дасть?

– Головне – встрягнути в бій. А там – побачимо.

– Його ж можна й програти.

– А можна й виграти.

Чи це позитивно заряджене слово так подіяло на Марченка, чи він щось придумав, але неозброєним оком було видно, що він оживає. Лисиця відчув, що в нього теж у серці веселішає.

Тим часом двері заспівали електронну пісеньку й випустили міцного підкачаного хлопця в спортивній формі із символікою збірної України. Він вів на повідку рудого кокер-спанієля. Спустившись зі сходів, нахилився й відпустив собаку. Той радісно почав гасати туди-сюди занедбаним дитячим майданчиком. Качок дістав смартфон і почав викликати когось на розмову. Але, схоже, абонент на зв’язок не вийшов. Набрав ще раз. Та «конект» не відбувся знову. Він гнівним рухом заховав апарат до задньої кишені штанів, а руки запхав до бокових куртки. Рушив знічев’я. Підняв голову на вікна. Подивився. Важко видихнув. Пішов знову. Щось надибав під ногами й почав роздовбувати носком високих дорогих кросівок.

– Добрий день! – привітався Ігор.

– Добрий! – звів на нього здивовані очі «слідопит».

– А ви тут давно живете? – махнув на бетонного «Ґуллівера» донкор.

Хлопець із неприхованою зневагою подивився на кандидата в співрозмовники. А може – й потерпілого в суді. Із синцями й переломами. Усього в бинтах, крізь які просочилася кров.

– А ти хто? – з нахабною мармизою запитав він. – І з якого переляку випитуєш?

– З газети ми, – спокійно відповів Ігор, бачачи перед собою тільки «джерело інформації». Мілке й мутне. – Журналістське розслідування.

– Які ви «круті», – пихнув «спортсмен» і вичавив дурнувату посмішку. – Прямо «міцні горішки». Може, й ксиви «засвітите»?

– Аякже, – відповів Марченко. – Будь ласка!

Дістав посвідчення. Лисиця зробив те ж саме.

– Ну і? – поцікавився «спортсмен» після того, як подивився на документи й залишився задоволеним.

– Людей у будинку знаєте? – запитав донкор.

– Кого знаю, кого ні, – стенув плечима «допитуваний», знявши

1 ... 88 89 90 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"