Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Такі почуття немислимі у ватазі або племені. В усіх переказах, які я чув з уст моїх новогвінейських друзів про їхні давні племінні війни, там не було жодного натяку на патріотизм, відчайдушні поривання або будь-яку іншу доблесну поведінку, яка засвідчувала готовність ризикувати життям. Набіги натомість починаються із засідки або в умовах кількісної переваги, щоб за будь-яку ціну звести до мінімуму ризик смерті заради свого села. Таке ставлення дуже обмежує військові можливості племені порівняно з державними суспільствами. Патріотичних і релігійних фанатиків робить небезпечними суперниками не їхня смерть, а їхня готовність прийняти смерть частини своїх однодумців заради того, щоб ліквідувати або розтрощити невірних ворогів. Фанатизм на війні, на кшталт того, який приводив у дію відомі з писемних джерел християнські та ісламські завоювання, був, мабуть, небаченим явищем, доки впродовж останніх 6 тис. років не з’явилися вождівства, а надто держави.

Як же дрібні, нецентралізовані, базовані на спорідненості суспільства розвинулись у великі централізовані, в яких більшість членів не мають близької спорідненості одне з одним? Розглянувши стадії перетворення на шляху від ватаг до держав, ми тепер можемо порушити питання про те, що змушувало суспільства рухатися цією траєкторією.

Багато разів в історії держави виникали незалежно, або, як пишуть антропологи, «первинно», тобто за відсутності будь-якої давнішої держави поблизу. Зародження первинних держав відбувалося щонайменше один раз, а можливо, й багато разів на кожному з континентів за винятком Австралії та Північної Америки. Доісторичними вважаються держави Месопотамії, Північного Китаю, долин Нілу та Інду, Мезоамерики, Анд і Західної Африки. Тубільні держави в умовах контакту з європейськими державами неодноразово формувалися з вождівств Мадагаскару, Гаваїв, Таїті та багатьох частин Африки протягом останніх трьох сторіч. Вождівства виникали первинно ще частіше в тих самих регіонах, а також на південному сході й північно-західному узбережжі Північної Америки, в Амазонії, Полінезії та Субсахарській Африці. Зародження всіх цих складних суспільств дає нам багату інформаційну базу для осмислення їхнього розвитку.

Серед багатьох теорій, які торкалися проблеми витоків держави, найпростіша просто заперечувала наявність будь-якої проблеми. Аристотель вважав державу природним станом людського суспільства, який не потребує пояснення. Його заблуд зрозумілий, оскільки всі відомі йому тогочасні суспільства — грецькі суспільства IV ст. до н. е. — були державними. Однак ми знаємо, що станом на 1492 рік значна частина світу залишалася організованою у вождівства, племена і ватаги. Тож формування держав таки потребує пояснення.

Наступна теорія — найвідоміша. Французький філософ Жан-Жак Руссо вважав, що держави утворилися в результаті суспільної угоди — раціонального рішення, досягнутого, коли люди збагнули свої корисливі інтереси, дійшли згоди, що їм буде ліпше жити в державі, ніж у простіших суспільствах, і добровільно відмовилися від організаційних форм простішого суспільства. Однак спостереження та історичні аннали не дали змоги виявити жодного випадку, коли б держава утворювалася в неземній атмосфері безпристрасної далекоглядності. Дрібніші утворення добровільно не відмовляються від свого суверенітету й не зливаються в більші утворення. Роблять вони це лише в результаті завоювання або під зовнішнім примусом.

Третя теорія, досі популярна серед деяких істориків та економістів, виходить із неспростовного факту, що як у Месопотамії та Північному Китаї, так і в Мексиці спорудження широкомасштабних зрошувальних систем розпочалося десь у той самий час, що й виникнення держав. Прибічники цієї теорії підкреслюють, що будь-яка велика і складна система зрошення або керування водними ресурсами вимагає централізованої бюрократії для її створення і функціонування. Відтак ця теорія обертає щойно зауважений нами приблизний часовий збіг на встановлений причинно-наслідковий зв’язок. Згідно з цієї теорією, месопотамці, північні китайці та мексиканці завбачили вигоди, які їм принесе широкомасштабна зрошувальна система, хоч у той час не існувало аналогічних систем у радіусі тисяч кілометрів від них (та й на всій планеті загалом), котра могла б їм проілюструвати ці переваги. Ці далекоглядні люди вирішили об’єднати свої неефективні дрібні вождівства у більшу державу, яка могла забезпечити їх широкомасштабним зрошенням.

Однак ця «зрошувальна теорія» формування держави викликає ті самі заперечення, що були висунуті проти теорій суспільної угоди загалом. Якщо говорити конкретно про неї, то вона стосується лише останньої стадії еволюції складних суспільств. Вона нічого не говорить про те, що приводило в рух поступ від ватаг до племен і далі до вождівств протягом усіх тих тисячоліть, які передували появі зрошувальних систем на історичному обрії. Коли ретельніше дослідити історичні або археологічні дати, виявляється, що вони не підтверджують думку про те, що зрошення було рушійною силою утворення держави. В Месопотамії, Північному Китаї, Мексиці та на Мадагаскарі дрібномасштабні зрошувальні системи існували до постання держав. Спорудження великомасштабних зрошувальних систем не супроводжувало виникнення держав, а сталося значно пізніше в кожному з цих регіонів. У більшості держав, які сформувалися на майянських теренах Мезоамерики та в Андах, зрошувальні системи завжди лишалися дрібномасштабними — такими, які могли споруджувати й підтримувати місцеві громади. Отже, навіть там, де з’являлися складні системи керування водними ресурсами, вони були побічним продуктом держав, які сформувалися з інших причин.

Що, на мою думку, підказує засадничо правильний погляд на утворення держав, то це той неспростовний факт (який має набагато ширшу реле- вантність, ніж кореляція між зрошенням і формуванням деяких держав), що чисельність регіонального населення є найкращим окремо взятим пре- диктором суспільної складності. Як ми переконалися, ватаги складаються з кількох десятків осіб, племена — із кількох сотень, вождівства — від кількох тисяч до кількох десятків тисяч, а держави — здебільшого понад 50 тис. Окрім цієї грубої кореляції між розміром регіонального населення і типом суспільства (ватага, плем’я тощо), у межах кожної з цих категорій спостерігається делікатніша тенденція зв’язку між населенням і суспільною складністю: приміром, вождівства із більшим населенням є також більш централізованими, стратифікованими та складними.

Ці кореляції наполегливо підказують нам, що чисельність регіонального населення, або густота населення, або демографічний тиск щось-таки мають спільного з утворенням складних суспільств. Однак ці кореляції не говорять нам, як саме демографічні змінні взаємодіють у причинно-наслід- ковому ланцюгу, в кінці якого виникає складне суспільство. Аби відстежити цей ланцюг, спершу пригадаймо, як виникають великі щільні скупчення населення. Потім ми розглянемо проблему, чому велике, але просте суспільство не може зберегтися. Маючи цей багаж знань, ми врешті-решт повернемося до питання, як простіше суспільство насправді стає складнішим мірою зростання чисельності регіонального населення.

Вище ми з’ясували, що великі або щільні скупчення населення виникають лише в умовах харчового виробництва або принаймні в умовах надзвичайно продуктивного