Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

особливо прислужився видатний представник ренесансового стоїцизму (неостоїцизму) фламандський гуманіст, філолог і філософ Юст Ліпсій (1547–1606 рр.). Він не тільки писав оригінальні, присвячені проблемам стоїчної філософії праці (зокрема, «Про стійкість»), а й видавав класиків цього філософського напрямку, передусім твори Сенеки.

Чимало уваги етиці стоїків та епікурейців приділяли у вчених колах відомої в Європі Замойської академії, де студіювали українці: К. Сакович, С. Косів, І. Трофимович-Козловський, Й. Кононович-Горбацький та ін. Так, К. Сакович у своєму відомому творі «На жалосний потреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного…», покликаючись на Сенеку, говорить про сердечність у дружбі, коли розділяємо з приятелем і радість, і горе.

Помітна роль у формуванні гуманістичного світогляду, передусім на основі творів Цицерона та Сенеки, належала представникам шкіл різновірців (социніанів, антитринітаріїв та інших реформаторів), що діяли також на теренах України (XVI–XVII ст.); серед них варто згадати хоча б Ф. Социна, М. Руара, А.-Ф. Моджевського, М. Рея та ін.[17]

Філософську спадщину письменника-мораліста не раз найвищою похвалою вдостоювали видатні діячі Києво-Могилянської академії[18]: вже згаданий Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, С. Косів, а згодом — Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Довгалевський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін. Цитатами із Сенеки рясніли численні тогочасні «Поетики», курси риторичного мистецтва, етики тощо.

Виплеканий Сенекою ідеал мудреця особливо припав до вподоби Г. Сковороді, який не тільки творами, а й способом свого життя, дружбою і листуванням зі своїм учнем — письменником М. Ковалинським засвідчив глибоку симпатію до філософів-стоїків, і насамперед до Сенеки, який так пристрасно закликав жити у злагоді з природою.

Цікаво, що стоїчні ідеали, такі, як моральна незалежність людини від нерідко ворожого їй зовнішнього світу, плекання мужності, товаришування і побратимства, зневага до розніженості й нехтування багатством, цінувались на той час не лише серед українських учених, але й проникали в маси, зокрема, у кола козацької старшини. Приміром, екслібрис на одному з видань «Політики…» Ю. Ліпсія засвідчує, що ця книжка належала писарю Війська Запорозького Григорієві Томашівському[19]. Втім, коли зайшла мова про козацтво, варто пригадати хоча б одну, пов’язану з тією славною добою нашої історії, приповідку: «Терпи, козаче, — отаманом будеш». Саме терпеливість, незламна стійкість у стражданнях, зневага до болю — ці чи не найважливіші риси мужа стоїчного гарту[20] — найяскравіше засвідчили наші національні герої, для яких ніщо не було вищим над людську гідність і свободу свого краю. Взагалі, стоїчні ідеали якнайкраще відповідали ментальності українця, узагальнений образ якого поданий в «Енеїді» І. Котляревського[21].

З поступовим пригасанням живого інтересу до моральної філософії, що була у такій шані в добу Відродження, послаблюється увага й до неостоїцизму; у покажчиках імен, що додаються до літературних та наукових творів, дедалі рідше зустрінемо ім’я найвідомішого мораліста — Сенеки. Та це не означає, що з інтелектуальної, духовної сфери було вилучено його творчий спадок: ідеї, образи, висловлювання автора «Моральних листів» продовжують живити думку багатьох діячів європейської, у тому числі й української культури; власне «живити» у прямому значенні слова: тепер це не безпосередні запозичення, не цитування, а найчастіше ремінісценції, які вже нелегко відмежувати від оригінальної думки того, хто пише (згадаймо: «Все, що гарно сказане… також моє»). Так, скажімо, тип нової людини-борця С. Руданський змальовує в образі могутнього дуба («Нехай гнеться лоза…»), навіяного аналогічним образом з «Енеїди» (IV, 445–446) — твору, в якому Вергілій віддав належне римському стоїцизмові.

І у силі, в добрі, як скала, затвердій

І, як Бог світовий, на сторожі ти стій.

Чи не відчуваємо у цих рядках поезії С. Руданського екзальтації автора «Моральних листів», який любив порівнювати стоїчного мудреця з богом — «всесвітнім розумом» (пор. також LI, 25–27)? Хіба, приміром, за знаменитими Франковими фразами «…в праці сконать», «Лиш боротись, значить жить» не вгадуємо сконденсованих Сенекою стоїчних настанов: In actu mori — «Умерти на полі діяльності» (VIII, 1) та Vivere est militare — «Жити — наче у війську служити» (XCIV, 5)? А хіба в такій же характерній для Франкового завзяття строфі:

Проти рожна перти,

Проти хвиль плисти,

Сміло аж до смерти

Хрест важкий нести —

не присутні засади стоїків, зокрема, слова Сенеки, який ганить тих, кого «несе течією» (XXIII, 8)?.. Образний вислів із фрази Сенеки: Et hoc quoque ех alienis hortulis sumptum est — «Взята й вона (йдеться про афористичну формулу — А. С.) з чужих садочків» (IV, 10) син Каменяра Тарас Франко використовує як заголовок до збірки своїх переспівів «З чужої левади» (Львів, 1913). Не випадково саме до переспівів: гадаємо, що якраз роздуми Сенеки над проблемою спадкоємності в оригінальній творчості (чужий, «перетравлений» матеріал — уже наш; запозичене варто примножити чимось своїм) згодом, як теоретичну засаду, взяли на своє озброєння покоління інтерпретаторів — тих, хто переспівував, перевіршовував, перелицьовував, одне слово, вільно поводився з чужомовним твором. Присутність Сенеки найчастіше відчуваємо там, де йдеться про «вічне», наприклад, про час. Цікаво зіставити дві рефлексії над особливістю нашого сприймання перебігу часу: коли зосереджуємось на короткому його відтинку (скажімо, дневі), то плин часу мовби завмирає; коли озирнемось, то нас дивує стрімливий лет років. У Т. Шевченка («Три літа»):

І день не день, і йде не йде,

А літа стрілою

Пролітають…

У Сенеки: «Незмірна швидкоплинність часу! Це стає найочевиднішим, коли озирнутися. Бо задивлених у теперішнє час обманює: настільки повільно проходить стрімлива його втеча» (XLIX, 2).

Та не тільки гортаючи книжки, натрапимо на місця, які приведуть нас до Сенеки чи, як в останньому випадку, нагадають нам про нього. Сліди його проникливої думки у вигляді стислих написів — також на речах, які оточують людину. Таким є, для прикладу, напис, що його карбували на давніх механічних годинниках: Omnes vulnerant, ultima nesct — «Усі (тобто години — А. С.) ранять, остання — вбиває». Тут мовби загострено (годинникова стрілка — меч) думку Сенеки: «Помираємо щоденно». На ренесансовому будинку, що під номером 28 Ринкової площі Львова, — вкарбований у камінь діалог, який вмістився у рамках одного рядка гекзаметра: Quis dives? Qui nil cupiat. Quis pauper? Avarus — «Хто багач? Хто жагу подолав. Хто ж убогий? Захланник». Нині, на жаль, небагато людей відчитує ті майже згладжені часом слова, і вже зовсім мало хто в тих лаконічних відповідях упізнав живий голос Сенеки: «Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне (II, 6). Мало хто, бо послабився, а в роки тоталітаризму свідомо був перерваний такий жвавий у наших предків діалог з античністю.