Читати книгу - "Авантюра XL"

поїздка багато чого прояснює. Багато треба переглядати. Як виявилося, досі я навіть близько не розумів багато з того, про що думав, ніби розумів.

Let’s see how it’s gonna develop[13].

Сімон, одразу як приїхав в Орлеан,

знайшов собі дівчину.

вона пішла до нього від іншого.

мені якось американки спершу

не припали до смаку. коли ж, просто перед від’їздом,

зустрів дівчину, яка сподобалася, —

виявилося, що вона москвичка.

і вона також пішла до мене від іншого.

світили зорі, ми цілувалися на даху.

як романтично.

але я собі думав:

«скрізь зради! зради! зради!» —

а наступного дня вона поїхала.

з нашої групи тільки мені була потрібна віза до Мексики

(слава Україні! героям слава!),

і після її отримання мене огорнула нетерплячка

аж до всирачки.

робота якось усе одно, даруйте, ссякла,

а шукати нову ми вже лінувались.

але Сімон по вуха занурився у стосунки.

Аліса й Момо відзняли й тепер редагували

короткометражку про Common Ground.

я ж лише перекладав давніші Алісині фільми

для альтернативно-активістських

кінофестивалів у Москві та Києві,

почитував, почав робити замітки до того,

що потім геть в іншій формі стало цією книжкою —

але залишатися на одному місці ставало нуднувато.

Росінанта, звісно, ніхто так і не ремонтував.

містом, на дизелі, він їздив прекрасно.

минуло кілька тижнів.

усі сяк-так владнали свої справи.

напевно, я був найбільш збудженим. їхати!

(зі щоденника)

25 травня 2006

Спасибі новоорлеанському дому, підемо iк другому.

Таки сучі тут порядки. Оце недоїдаєш, недокурюєш, заощаджуєш — а потім влітаєш у штраф на двісті баксiв за неправильний лівий поворот.

Зате надибав біля смітника чудові, майже нові черевики, які там хтось навмисне для такого, як я, i залишив.

Мене досі часом смішить, а часом дратує, коли черговий американець із вікна свого дорогого джипа припускає, шо you must be rich[14], раз дістався з України сюди та їду далі.

Ха! З грішми дурний може.

Було б велике бажання and a little help from my friends![15]

Сімон годину цілувався за рогом,

Аліса мовчала й чимось була тихо заклопотана,

Момо нервово барабанила пальцями по склу,

я давив задоволену либу…

кожен у своєму стилі.

нарешті Сімон повернувся, сів за кермо,

і ми рушили.

відразу за містом у небі над нами

з’явився Великий Орел

у трьох-чотирьох іпостасях.

добрий знак.

«ну шо, перемикаємося на рослинну олію?»

Росінант закашляв години через три.

ми перейшли назад на дизель,

але було пізно.

є в цьому щось романтичне —

поламатись in the middle of nowhere.

по-нашому, в глибокій жопі.

було вогко й душно від боліт і близькості Затоки.

пекло східно-техаське сонце.

під ним ми штовхали машину хайвеєм чверть милі,

які Росінант не дотягнув до найближчої стоянки.

і мені так любо-любо стало:

відчув ностальгію за Україною й часами,

коли ми з дідусем і бабусею їздили Закарпаттям,

я був малий і сидів у восьмьорці,

яку бабуся з дідом от точнісінько так само штовхали дорогою.

на стоянці плюнув і з горя купив пива.

його ще довелося перелити в пластикову чашку

з написом «Кока-кола». добрі люди підказали,

ібо в Техасі, на відміну від Луїзіани, пити на вулиці — гріх.

продавщиця довго вивчає мій документ,

бо перед тим не хотіла продати алкоголь

без нього:

на вигляд не зрозуміло, чи я повнолітній.

— ой, дівчата, гляньте! у нас гість із the Ukraine! хлопчику! скажи там усім у the Ukraine, що ти зупинився в місці, якого навіть нема на карті!

ось, кажу.

* * *

земля повна бодгісаттв! у розпал розпачу

добросердий чоловік прийшов, привітав,

витирав наші сльози… ну, не цілував.

подлубався в нутрощах Росінанта й виніс присуд:

накрився вприскувальний насос.

казав, це як серце: серце — то теж насос.

(хто б міг подумати!)

штука дорога.

і ми її дістали.

дівчата поїхали до Г’юстона, до Алісиного друга,

щоб не стирчати на спеці в місці,

якого навіть нема на карті.

ми, мужчини, два ламери,

лишилися чаклувати над двигуном.

насправді це були чудові дні.

чудовий майже тиждень.

ми зрання й до ночі гралися

(в обох сенсах)

із машиною,

хоча самі не розуміли, що робимо.

бодгісаттва підвіз нас до автомайстерні й назад,

інший святий чоловік поїхав додому, привіз нам

гайкові ключі, яких нам бракувало, і подарував.

менеджер забігайлівки давав нам безкоштовно бутерброди.

Сімон намагався в магазині вчити мене

мистецтва шопліфтингу.

але щось я був нездібним учнем.

а вечорами ми сиділи попід стіною заправки,

читали рідери Маркса та Фромма, періодично міняючись книжками,

пили літрами безкоштовні газовані напої,

від яких відригували газ і перділи.

Сімон це назвав «вульгарний марксизм».

у тому районі — сказали нам місцеві —

більше алігаторів, ніж людей.

одного дня ми пішки прогулялися через болото до озера.

людей майже нема! Але:

— ей!

— ми просто гуляємо тут, по дорозі. у поля не заходимо.

— я розумію, але вуд епрішіейт іт[16], якби ви робили це поза приватною власністю.

що ж, повернулися. ідемо вже іншою дорогою. публічною, блін.

і тут у кущах щось шарудить і повільно, але впевнено суне з болота просто на нас.

— крокодил! — сміюся я, а в самого серденько тіпає.

виходить: худющий здичавілий лабрадор — красива дівчинка років трьох.

махає хвостом. ідемо вже з нею разом далі.

і шо? через тридцять метрів — і справді крокодил.

ну, в сенсі алігатор.

уперше в житті побачив.

не надто великий, але достатньо, щоб «очко жим-жим»:

півтора-два метри.

втикає на нас. втикаємо на нього.

дівчинка-лабрадор мовчить.

алігатор поволі суне в наш бік —

очевидно, хоче подружитись, але соромиться.

зупиняється метрах у десяти від дороги.

навтикавшись досхочу, мирно розповзаємося.

і шо? буквально за інструкцією,

негнучкими пальцями —

але ми таки розібрали двигун

до основанья, а затєм —

навіть зібрали наново! ми пишалися собою!

але Росінант навіть не перднув.

ми забили на ощадливість:

познайомилися за ці дні з механіком,

заплатили нарешті йому,

і він повторив реанімацію —

зробив усе те саме ще раз,

тільки в чотири рази швидше,

розряд! розряд! розряд!

мы его теряем!

наш кінь відкинув копита.

4

на щастя, хоч запасне серце, за вісімсот доларів,

прийняли назад.

так, отакі ми меркантильні в годину смерті друга.

обтерли насос від мастила,

проїхали до містечка,

на відморозі здали, наче й не користувались,

і повернулися до трупа.

наступного дня Алісин друг

забрав нас, скорботних, до Г’юстона.

Сімон передав документи на машину

цьому прекрасному чолов’язі, вчителеві,

котрий тоді намагався з кількома колегами

організувати альтернативну, більш демократичну школу.

можливо, вони там Росінанта й воскресили.

чи хоч на шкуру продали. все на благе діло.

дівчата наполягали на купівлі ще однієї

беушної машини. Сімон вагався.

я був десь між «утримався» та «проти».

було вирішено хоч пошукати.

одного вечора ми пішли на випадкову вечірку,

на день народження незнайомої людини.

було нуднувато, поки я не побачив

десь окремо від усіх Її.

вона була красива-красива. і сумна-сумна.

спершу вона мене аж злякалася.

проте якось лагідно я переконав її,

що хочу, щоб вона почувалася краще.

і звичайно, це була правда.

і звичайно, не вся.

ми поїхали на якусь іншу вечірку,

на день народження до іншої незнайомої людини:

лише тому, що ще один Алісин друг, музикант, грав