Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Натхненний моїм вчинком, Хоген засовує в прохід руку, шарудить там і дістає дещо цінніше.

Артефакт.

Невеликий ремінець з іржавою підвіскою у вигляді лапи тварини. На звороті якісь написи, але прочитати їх неможливо. Чудова річ!

В душі відразу закипає заздрість, але Хоген простягає свою знахідку мені – трохи правіше від того місця, де я стою. Він дивиться повз мене і усміхається. Мені теж приємно. Хлопчик зробив мені подарунок!

Напевно, це прикраса. Я беру ремінець і приміряю спочатку на руку, але він дуже широкий. Та коли я надягаю його на шию, застібаю, він виявляється якраз.

Хлопчик простягає до мене руку і торкається шиї, гладить шкіру і спускається нижче.

– Годі! – кажу я і відвожу його руку. – Інакше я зламаю її, і тобі знадобиться цілий тиждень, щоб відростити нову.

Хоген

Якщо це дерево, то воно справді здоровенне. Цього разу ми звернули в зовсім інший бік. Чи гілку – хтозна? На стінах більше немає дивних написів. Тільки візерунки, і вони не нагадують звичайну деревну кору. Я свічу на них ліхтариком і з подивом виявляю, що все це – очі та вуха, висічені в камені. Сотні, а може, тисячі пар очей та вух. Якось моторошно. Але якби вони були справжніми, було б ще страшніше.

У мене бігає мурашва по спині від цього місця. Але дівчинка не боїться. Принаймні її голос не тремтить від страху, а про все інше судити складно. Вона вірить якимсь своїм легендам про добрих богів, які нікому не здатні нашкодити, але їхнє житло не виглядає безпечним. Навпаки. Воно вселяє в мене купу побоювань щодо того, що може ховатися у глибині нескінченних коридорів.

І якби я мав хоч найменшу можливість донести до своєї супутниці свої побоювання, я  так  би й зробив. Я сказав би: «Треба звалювати звідси, поки не пізно!» Але її прокляті боги позбавили її слуху, а до аргументів здорового глузду вона прислухається неохоче. Тому мені доводиться плестися слідом за нею. Розділятися не можна. Якщо щось чатує на нас у темряві, краще триматися разом.

Але я радий, що Урліс не чула мого сміху, коли вона начепила собачий нашийник. Очевидно, зрячі не розводять собак. Ми, чуючі, теж цього давно не робимо. Хото до уваги брати не можна. Його зробили за часів, коли люди розуміли, як робити такі речі.   Собаки давно вимерли, як і багато інших реліктових тварин. Я не роблю між тими та іншими різниці. Собаки залишилися хіба що на старих світлинах та на малюнках у книжках. Наприклад, в абетці. Точно! Біля літери «С» намальована тварина, яка віддалено нагадує вовка. І підписано «собака». На шиї у неї майже такий самий нашийник.

Загалом, гадаю, я знаю про те, яким був колись світ, набагато більше, ніж це дівчисько. Певно, від школи все-таки є якась користь. От тільки там ніколи не розповідали про такі місця – з очима на стінах. Якщо якесь із них кліпне, мене вхопить грець. Звідси точно треба вибиратися і якнайшвидше.

Я повертаю ліхтарик праворуч і ліворуч, соваючи пляму світла з місця на місце, але навколо не помічаю жодних змін. Я просто роздивляюся на всі боки, прочісуючи ще одну сліпу гілку.

Я уже був готовий заприсягнутися, що попереду нічого немає, як промінь раптом вихопив із темряви чийсь силует. Тонкий і гнучкий, що рухався за кілька кроків від мене.

Це дівчинка!

Та сама дівчинка!

Довгі ноги, підперезана тонким поясом коротка сукня з льняної тканини. Її бронзове волосся безладно розсипане по плечах. Воно стирчить на всі боки, і в ньому заплуталося сміття. Мені не видно її обличчя, але я чомусь підозрюю, що це – найкрасивіша дівчинка у світі!

Забувши про те, що вона не може мене чути, я вигукую:

–  Я бачу тебе. Чорт забирай, я тебе бачу!

І, о диво! Урліс озиртається на звук мого голосу. В її очах завмер раптовий переляк. Вона дивиться в простір перед собою незрячим поглядом, ніби мене тут взагалі немає!

Урліс

Я чула голос, це точно. Вигук, що долинув з-за спини.

–  Це я, Хоген. Я можу тебе бачити. У тебе руде волосся і все обличчя у ластовинні.

Не може бути!

–  Ти, правда, бачиш мене? – недовірливо запитую я.

Та ну! Невже все так просто?

– Можу бачити, але… не чую. Кивни, якщо ти чуєш мене.

Я киваю, не вірячи власним вухам. Світло б'є мені в очі, і це, сподіваюся, єдина причина, через яку я не можу розгледіти хлопця.

– Опусти ліхтарик, – прошу я, щоб підтвердити свою правоту. Але навіть коли Хоген перенаправляє промінь на стіну, я все одно витріщаюся в порожнечу. Хлопець зник. Точніше, це я його не бачу. Ні його рюкзака, ні залізної голови робопса, що стирчала з нього.

Усе, усе не так! Все не за планом! Ми не повинні були помінятися місцями. Це взагалі неможливо! Але це сталося! Боги – невидимі боги – зробили його зрячим, а мене чуючою, але це зовсім не те, чого я хотіла! Як вони могли так помилитись?! Як вони могли так зі мною вчинити?

Я злюся, я шаленію. Та що там! От тепер я по-справжньому панікую!

Як довго триватиме цей новий стан? Кілька годин? Днів? Років? Чи до кінця життя? Я повернуся додому зовсім іншою. Мене ніхто не почує. Та до мене і прислухатися не стануть, бо бути чуючою зовсім не те, що зрячою. Я не просто втратила свою суперздібність. Це ганьба для всієї моєї родини!

Мене виженуть. Майже напевно. За Плакучий ліс,  далеко, дуже далеко звідси. Я стану вигнанницею. Але тільки в тому випадку, якщо взагалі зможу знайти наше поселення. На дотик, як старезна сліпа бабця.