Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Наді мною сміятимуться. Хіба я сама не глузувала з чуючих? Не підкрадалася і не лякала їх, видаючи себе за примару? Просто тому, що вони відрізнялися від мене? Були іншими.

Але тепер інша я.

Зовсім інша. В усіх сенсах.

Тепер я розумію: неправильно зневажати когось просто через те, що він відрізняється від тебе. Це підло.

На жаль, найгостріше я це відчула, коли справа торкнулася мене самої. Незрівнянно гостро. А це означає, що Урліс була поганою дівчинкою. Жахливо поганою людиною!

І такою залишилася.

Бо якби можна було все повернути, я жила б, як раніше. Як усі зрячі. Звеличуючи власну неповноцінність і глузуючи  з чужої. Вчиняла б так, як роблять усі довкола. І виду не подала б, що думаю зовсім інакше, аби не стати парією серед своїх. Бо залишитися на самоті – це страшно. Бо у світі, і без того повному страждань, це – найгірша мука…

Але я думаю. Давно думаю інакше. Хіба що поки не можу підпорядкувати своїм думкам вчинки, тому вони й виходять злими.

У світі і без мене повно несправедливості, а я ще додаю жару. Саме час схаменутися і припинити. Бо тепер для мене це шкурне питання. Це моє покарання за все погане, що я зробила, і я відбуду його так чи інакше.

Хоген каже:

–  Мені не подобається це місце.

І розмірковує вголос:

– Виходить, наша сліпота та глухота  не фізичні вади. Щось нас робить глухими та сліпими. Щось у нас у голові, і з цим можна боротися. Але я все одно звалив би з цього місця. Мене від нього дрожем проймає.

–  Замовкни! – кричу я.

Я майже покаялася. Майже заслужила на прощення. Принаймні, у себе самої.

Але він не чує. І, звісно ж, не вміє читати по губах.

До нього ще не дійшло: все пішло не так, як замислювалося. Ми повинні були зберегти вроджені здібності та набути нових. А натомість вскочили в халепу. Він став примарою для собі подібних! Невидимим духом, що промовляє з порожнечі! І з цим треба якось жити.

Або ж...

Розшукати богів та попросити їх повернути все, як було. Зробити мене зрячою, а його чуючим. Схоже, це єдиний вихід із ситуації.

Повернувшись до хлопця спиною, я крокую вперед, сподіваючись, що ця гілка не виявиться глухим кутом. Що вона роздвоїться, розтроїться і виведе мене до крони. Але вона здається нескінченною. Хоген йде слідом – я виразно чую його кроки, його зітхання, деякі зауваження, які він висловлює на ходу. І його голос додає мені впевненості. Якщо чесно, я рада його чути.

Прохід звужується. Я вже дістаю маківкою до стелі і дуже сподіваюся, що нам не доведеться повзти рачки. Більше жодних очей та вух, вмурованих у стіни. Рельєф став  виразнішим – якісь розпливчасті фігури, спотворені обличчя з дірками замість носів та широкими щілинами замість ротів.

–  Страшнючі пики, –  зауважує Хоген. –  Ні очей, ні вух. Тільки роти та носи. Це і є твої боги? –  запитує він, і я киваю у відповідь.

Це справді мої боги. Сліпі й глухі, які здатні робити сущим усе,  чого торкаються. І я завмираю у благоговійному трепеті. Опускаюся перед ними на коліна, оскільки зараз мені доведеться просити. Навіть благати.

– Прошу, прошу, прошу… Поверніть усе, як було. Зробіть мене зрячою, а його –  чуючим. Будь ласка, будь ласка, будь ласочка…

Це не зовсім молитва. Але це дуже щирі слова. Вони йдуть із самого серця. Звичайно, я хочу попросити зовсім про інше, але мій язик не повертається вимовити це вголос: зробіть так, щоб ми могли бачити і чути один одного. Але це прозвучало б дуже вимогливо, надто нахабно. Боги можуть образитися і нічого не дати. Тому я прошу про менше, можна сказати, про найнеобхідніше.

–  Нехай я побачу, а Хоген –  почує.

Це максимум, про що я можу мріяти. Особливо у світлі того, що мені доводиться просити за двох. Хлопчик не висловлює стародавнім богам ніякої шани. Просто стоїть і дивиться на їхні невмілі зображення. Водить по них пальцем, дряпає нігтем – мій слух чудово вловлює кожний його рух. Що ж, нехай. Дотик –  це найбільший дар богів. Тільки завдяки йому ми пізнаємо навколишній світ  повною мірою.

Стіна починає рухатися. Боги мені відповідають! Це якесь диво!

Їхні обличчя оживають. Ніздрі жадібно втягують повітря, роти широко розкриваються, оголюючи безліч довгих гострих зубів. Вони принюхуються до нас, висолоплюють язики і ними досліджують повітря, наповнене солодкими флюїдами мого обожнювання і жахливим смородом Хогенової безбожності.

Скам'яніла кора тріскається, вивільняючи тонкі та незграбні тіла божественних істот. Сірі, вони виходять зі стін, невпевнено спираючись на худі ноги. І, маю визнати, вони справляють неприємне враження. Виглядають лякаюче. Мабуть, так само страшно, як і те щось, що оселилося в лісі багато років тому в тих місцях, які радять обходити десятою дорогою.

Хлопчик з гучним скриком відсмикує руку після того, як щелепи, вмуровані в камінь, клацають, намагаючись схопити його за палець.

– Ніякі це не боги! –  кричить Хоген, і, схопивши мене за комір, рвучко піднімає на ноги. Потім він хапає мене за руку і тягне в протилежний бік від тих, хто, як я сподівалася, виконає моє найзаповітніше бажання. – Швидше! –  репетує він. – Вони не бачать нас і не чують, але вловлюють наш запах. Вони зжеруть нас, якщо наздоженуть!