Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

– Воно й не дивно! – усміхнувся товстун.

Багаті пацієнти намірилися вгамувати запал не в міру хвалькуватого залицяльника, проте дідок з вусиками дав гідну відсіч. Мабуть, тема для самовихваляння була вичерпана, і всі учасники розмови з цікавістю втупилися в Лану, очікуючи її реакції. Дівчина розгублено знизала плечима, не знаючи, що сказати. Але потім набралася сміливості та вирішила врізати правду-матiнку всім та одразу:

– А от у мене тільки хрущовка на Троєщині! І то на двох з мамою. Але мене це не бентежить! – після чого мило посміхнулася та втупилася у свій мобільник.

Час тягнувся нестерпно довго. Їй здавалося, що всі присутні біля кабінету уролога свердлять її поглядами й дивуються, що вона забула тут, серед сильних світу цього. У принципі, Лана була недалека від правди. Щойно підійшла черга і лікар запросив дівчину до кабінету, сластолюбець розчаровано вимовив:

– Як я в ній помилився!...

– М-м... Так!.. Не з нашої парафії ця симпатична штучка, – додав товстун з охороною.

– Зате яка гарна! – мрійливо вимовив третій пацієнт, коротун з апартаментами в Італії.

– Що ви?! Це ж скільки на неї витрачатися доведеться! Невигідно!

– І то правда, – зітхнув коротун.

– От нехай старий ловелас нею й займається! – засміявся товстун із червоною шиєю, чим розсмішив усіх інших.

Однак Едуард Семенович був зовсім іншої думки. Досвідчений погляд старого безпомилково визначив гарний смак дівчини та інтелігентні манери. Він намірився домогтися її уваги, розраховуючи, що запити Лани будуть скромнішими, ніж у його попередньої дружини. Проста дівчина зі спального району міста, яка не звикла до розкошів, зрадіє будь-яким подарункам, не звертаючи уваги на їхню цінність.

Лана й лікар пройшли в процедурну.

– Як ви почуваєтеся? – співчутливо поцікавився Віктор Михайлович, очікуючи, поки пацієнтка ляже в крісло.

– Спасибі, вже краще. Рожеві окуляри спали з очей та розбилися вщент, – відповіла вона, зворушена його співчутливою увагою. У її голосі відчувалася безвихідь.

– Можна особисте запитання? – поцікавився лікар.

«Він що, знущається?!» – промайнуло в її голові.

– Та що вже може залишатися таємного між нами, Вікторе Михайловичу?! – вимовила вона вголос, лежачи з розсунутими ногами на гінекологічному кріслі. – Запитуйте, не соромтеся!

У відповідь на її зауваження він усміхнувся.

– Скажіть, Лано, як ви познайомилися з Марком?

«Гм... він вирішив принизити мене ще більше?»

– Нічого оригінального. Він мій бос, – зізналася вона, вирішивши, що цим усе сказано.

– Зрозуміло. Усе виявилося банально до неподобства... – прокоментував Віктор Михайлович, зрошуючи її нутрощі медичним розчином.

Краще й не скажеш! Якщо замислитися, то романтики в їхніх з Марком стосунках узагалі не було. Ну хіба що квіти у свята й походи до ресторану. Усе домалювала її закохана фантазія. На цьому й ґрунтувалося те хворобливе почуття, яке вона вважала коханням.

– Лано, а як зараз ваші справи? Ви все ще підтримуєте особисті стосунки з Марком?

– Та що ви, нi! Він сахається від мене, як від прокаженої, та в усьому звинувачує мене...

– Сумно... Але, може, воно й на краще.

Хтозна, для кого це на краще? Наприклад, особисто їй це приносить нестерпні душевні страждання.

Тим часом Віктор Михайлович продовжував свій допит.

– Скажіть, Лано, ви заміжня? У вас є сім’я?

Дивне запитання! Хіба стала б вона бігати за Марком, маючи коханого чоловіка?!

– Я незаміжня, якщо ви про це. Як бачите, Марк не спромігся зробити мені пропозицію, – з гіркотою відповіла Лана.

– А ви б цього хотіли?

– Колись я про це мріяла... А тепер уже не впевнена.

– Час лікує, правду кажуть. Чи не так?

– Ще не знаю... Поживемо –  побачимо.

На цьому допит закінчився, і на деякий час запанувала тиша, однак ненадовго. Лікар знову захотів дізнатися подробиці її життя.

– Лано, ви живете одна чи з батьками?

– У мене тільки мама залишилася. Але живу я окремо, квартиру орендую.

– Це Марк вам її оплачує? – поміж ділом поцікавився лікар.

Лана чимало здивувалася:

– Марк?! Та що ви?! Це зовсім не в його дусі!

– Він що ж, вам абсолютно нічим не допомагає? – щиро здивувався Віктор Михайлович.

– Про що ви говорите?! Звісно, нi! Я цього ніколи й не чекала. Кохала просто так, як остання дурепа!..

– Цікаво, за що? – ніби розмірковуючи вголос, запитав лікар.

– А хіба люблять за щось конкретне? – щиро здивувалася Лана. – Я кохала його просто так... за те, що він є...

– Дивовижна ви дівчина!

– Чому ж дивовижна? Хіба справжнє кохання передбачає щось інше?

– Справжнє кохання, як ви висловилися, передбачає шлюб!

– Ну... із цим якось не склалося.

– Але вже час! Це я вам як лікар кажу. Поки ваше тіло продукує яйцеклітини та з гормонами ще все гаразд, треба народжувати. Чи у вас уже є діти?

– Дітей немає.

– Вам скільки років? – відірвався від свого заняття Віктор Михайлович та подивився в очі пацієнтці.

– Тридцять один, – Лана розгубилася від такої відвертості медика.

– Хіба до Марка вам ніхто не робив пропозиції?

– Чому ж? Робили. І не раз. Та тільки я чекала на кохання...

– Знаєте, Лано, сімейні стосунки зводяться не тільки до палкого почуття.

– Та знаю я, знаю! – перебила вона лікаря. – «Кохання – не зітхання...»

– Саме так! Для зрілих стосунків потрібні зрілі почуття, а не юнацька закоханість, яка спалахує так само швидко, як і зникає.

– Я вас зрозуміла.

Віктор Михайлович узяв затискачем тампон та дбайливо витер її промежину.

«Диви, які ніжності! – іронічно подумала вона. – Ось із кого вийшов би уважний чоловік...» Засоромившись своїх думок, вона зсунула ноги.

– Дякую вам!

– Та годі вам соромитися! Скоро звикнете, я вам гарантую. Усі звикають. З часом перестанете звертати на це увагу.