Читати книгу - "Рукопис Оману: Меч Всесвіту , LikoDan "

Лі Чень стояла перед звіром, його очі вже не горіли червоно-чорним полум’ям, але в них залишався вогонь життя та мудрість, яких вона не могла зрозуміти. Вони продовжували дивитися одне на одного, і тиша огортала їх. Звір, наче прочитавши її думки, заговорив першим.

— "Ти знайшла шлях сюди, дитино," — промовив він, його голос лунав глибоко і мелодійно, наче відлуння, що блукає древніми коридорами храму. — "Але це лише перший крок. Шлях буде довгим і важким."

— "Я не шукаю простого шляху," — відповіла Лі Чень, дивлячись прямо в очі звіру. — "Я прийшла сюди, щоб знайти правду про меч і виконати своє призначення."

Звір усміхнувся, і в його очах засяяла лагідна мудрість.

— "Твоя рішучість достойна," — сказав він. — "І тепер ти повинна йти до Дерева Пам'яті. Це дерево є хранителем спогадів про всі битви, які коли-небудь відбувалися на цій землі. Воно покаже тобі шлях і розкриє частину правди, але будь обережна: на цьому шляху тебе чекатимуть випробування."

Лі Чень уважно слухала його слова, вдячна за кожен з них. Вона розуміла, що подорож тільки розпочалася, і їй ще належить дізнатися, що на неї чекає далі.

— "Дякую за ваші слова," — сказала вона, опускаючи голову в знак поваги.

Дорога до дерева проходила через густий ліс. Лі Чень обережно пробиралася вузькими стежками, слухаючи тихий шелест листя і легкий вітер, що торкався її обличчя. Вона відчувала, що кожен крок наближає її до чогось важливого. Її серце билося з відчуттям, ніби вона була покликана до великого призначення.

Раптом, попереду на стежці, вона помітила фігуру, що наближалася до неї. Це був молодий чоловік із пронизливим поглядом, темним волоссям і серйозним виразом обличчя. Лі Чень на мить зупинилася, відчуваючи легке занепокоєння, але потім підійшла ближче. Незнайомець виглядав спокійним, але його очі видавали невидиму печаль і втому.

— "Доброго дня," — заговорила вона, намагаючись здаватися привітною.

— "І тобі доброго дня," — відповів чоловік, і в його голосі відчувалася холодна рішучість.

— "Ви йдете цією ж стежкою?" — запитала Лі Чень, сподіваючись знайти в ньому супутника на своєму шляху.

— "Так, і, схоже, у нас однаковий напрямок," — відповів він, трохи здивовано подивившись на неї. — "Я Лі Мін. Мені цікаво, що тебе привело на цей шлях?"

Лі Чень на мить замислилася, перш ніж відповісти.

— "Мені сниться один і той самий сон. Голос привів мене до храму і звіра, а тепер я шукаю Дерево Пам'яті. Мені здається, що саме там я знайду відповіді на свої запитання."

— "Дерево Пам'яті," — повторив Лі Мін, його погляд став ще більш зацікавленим. — "Це місце зберігає чимало спогадів і таємниць. Я чув про нього, але ніколи не бачив на власні очі. Що ж, можливо, твій шлях має більший сенс, ніж здається на перший погляд."

Вони продовжили йти разом, обмінюючись короткими словами і запитаннями. Лі Мін, як виявилося, теж шукав відповіді, але з іншої причини. Вони мовчки йшли поруч, коли раптом їх зупинив легкий вітер, що приніс із собою відчуття невідомої присутності.

На дорозі перед ними стояла жінка. Вона була одягнена в синьо-червоні шати, а в руці тримала парасольку, незважаючи на відсутність дощу. Її погляд був пронизливим, і в ньому відчувалася невідома магічна сила.

— "Ах, кого ж це я бачу," — сказала вона, ніби говорила сама із собою. — "Ви обоє тут не випадково, чи не так? Я бачу вас наскрізь, ваші наміри і… шляхи."

Лі Мін напружився і стиснув руків’я меча.

— "Мені немає потреби відчитуватися перед тобою," — холодно сказав він. — "І я не дозволю тобі заважати нам."

Він дістав свій меч, і в його очах спалахнула рішучість. Жінка засміялася, ніби смакуючи його рішучість, і легко ухилилася від першого удару. Вона рухалася з такою грацією, що здавалося, ніби її тіло створене з самого вітру. Лі Мін боровся щосили, але незабаром стало зрозуміло, що він поступається в силі. Жінка рухалася швидше, ніж він міг передбачити, і кожен її рух був точним і смертельно небезпечним.

Коли їй вдалося загнати Лі Міна у кут, Лі Чень крикнула:

— "Ти всього лише примара! Тебе не існує!"

Її слова змусили жінку завмерти на мить. В її очах з’явився страх, і вона відступила назад. На мить Лі Чень помітила, як страх у погляді жінки змінився на злість.

— "Пам’ятай, дівчино, я ще повернуся. Це тільки початок," — промовила вона, і її голос лунав, наче відлуння. Жінка зникла так само раптово, як і з'явилася.

Лі Чень побігла до Лі Міна. Він мав кілька синців, але здавалося, що серйозних ушкоджень вдалося уникнути.

— "Ти в порядку?" — запитала вона, турботливо схилившись над ним.

— "Більшість ударів була м'якими," — сумно усміхнувся він, — "але дещо відчутно. Дякую, що зупинила її. Хто б це не був, вона мала велику силу."

Вони продовжили свій шлях разом, ділячись думками і запитаннями. Лі Чень запитала Лі Міна про його життя, про те, як він опинився тут.

— "Я шукаю рівновагу і відповіді на деякі свої запитання," — сказав він, обернувшись до неї. — "Колись у моєму житті була одна дівчина... вона принесла світло в мій світ. Але вона більше не тут, і я так і не встиг сказати їй, що кохаю."

Лі Чень відчула глибоку печаль у його словах і, глянувши на нього, зрозуміла, що в його очах зберігалася пам’ять про ту, яка назавжди залишилася в його серці. Вона нічого не відповіла, лише кивнула, підтримуючи його мовчазною присутністю.

Дійшовши до місця, де дорога розходилася на п’ять стежок, вони зупинилися.