Читати книгу - "Рукопис Оману: Меч Всесвіту , LikoDan "

На світанку до селища прийшов дивний мандрівник. Селяни пошепки обговорювали його появу, здивовані його незвичним виглядом і поведінкою. Чоловік був невисоким, із сивою бородою, карими очима, які здавалися пронизливо глибокими, як осінні водойми. Його рухи були плавними, але в кожному кроці відчувалася неабияка сила. Ніхто не знав, звідки він прийшов, і чому, здавалось, навмисно обрав саме це місце.

Мандрівник зайшов до місцевої лавки Пак Нань, де готували смачні страви і подавали свіжу джерельну воду. Саме там працювала Лі Чень, і в цей час вона подавала страви відвідувачам.

Щойно мандрівник увійшов, він відчув її присутність, хоч сама Лі Чень була зайнята обслуговуванням відвідувачів. Коли вона обернулася, їхні погляди зустрілися, і старий побачив у її очах щось глибоке і світле, щось чисте і незаплямоване темрявою чи поганими думками. Його очі блиснули, наче він нарешті знайшов те, що шукав.

Він повільно підійшов до неї, нахилившись ближче, і заговорив низьким, але проникливим голосом:

— "Як на гору підіймешся, храм Пустоти побачиш ти… в тім храмі звір сидить… дивись у очі, покаже він тобі…"

Лі Чень здивовано подивилася на нього, його слова прозвучали якось дивно і таємничо. Щось у її грудях стрепенулося, відчуття, ніби ці слова не прості, ніби вони належать іншому світу.

— "Про що ви говорите, старче?" — запитала вона, намагаючись вловити сенс його слів, але старий раптом замовк, ніби хтось зупинив його. На мить йому здалося, що подальші слова можуть змінити її долю більше, ніж він сам бажав.

Мандрівник на мить задумався, але лише посміхнувся, опустивши очі, ніби його власні слова злякали його самого. Він відійшов від неї, нічого не додавши.

Лі Чень залишилася на місці, приголомшена. Його слова наче пронизали її серце, залишивши в ньому слід. Вона замислилася над їхнім змістом, і незабаром зрозуміла, що мандрівник говорив про древній храм у горах, про який вона чула від старших. Колись, багато років тому, храм був місцем таємничого весілля, але церемонія не завершилася, залишивши після себе невідомі сили, які досі зберігалися у ньому.

Рано вранці наступного дня Лі Чень вирушила в путь. До храму було близько трьохсот миль, і їй довелося йти через гірські стежки і лісові зарості. Сонце підіймалося над горами, відбиваючись у чистих водоймах, а повітря було наповнене запахами сосен і свіжої землі.

Пройшовши довгий і виснажливий шлях, вона нарешті побачила храм. Величезні кам’яні колони, мовчазні свідки минулих подій, простягалися до неба, а густі ліани обвивали його стіни. Її серце билося швидше, і вона обережно увійшла всередину, відчуваючи, як дивна аура охоплює її.

Там, у центрі храму, стояв звір. Його тіло було міцним і великим, а шерсть, колись біла, здавалась сірого відтінку, закута в старі іржаві ланцюги, що тримали його нерухомим. Його очі горіли червоно-чорним полум’ям, і коли Лі Чень зробила крок уперед, він підняв голову і подивився прямо на неї. Його погляд був сповнений сили й мудрості, і в ньому відчувалась суворість, мовби він був вартовим чогось більшого, ніж сам храм.

— "Чого ти прийшла сюди, смертна?" — запитав він, його голос лунав низько, віддаючись луною по порожніх стінах храму.

Лі Чень мовчала, не знаючи, що сказати. Вона не була впевнена, чому прийшла сюди, але відчувала, що це важливо.

Звір нахмурився, його очі засяяли сильніше.

— "Мовчання — це теж відповідь," — промовив він, ніби розчаровано. — "Але дивись, якщо ти шукаєш істину, поглянь в мої очі і побачиш, що тобі потрібно знати."

Лі Чень вдихнула, збираючись із силами, і подивилася йому прямо у вогняні очі. На мить вона відчула, як весь світ навколо неї зник, і перед її очима з’явився інший образ.

Вона бачила величезне дерево — старе, міцне, з товстим стовбуром, що наче розросталося в усі сторони, ніби охоплюючи собою все небо. Під деревом стояв маленький хлопчик, на вигляд не старший шести років. Його обличчя було смутним, але сповненим надії. Він простягнув руку, доторкнувся до дерева і раптом підняв погляд, ніби дивився прямо на Лі Чень.

— "Ти прийдеш до мене?" — промовив хлопчик, і його голос був тихим, але Лі Чень відчувала, як кожне слово відлунює в її душі. Хлопчик продовжував дивитися на неї, ніби шукав відповіді.

На мить їй здалося, що вони справді зустрілися, і вона готова була відповісти, але раптом хлопчик почав розчинятися у повітрі, мовби його тіло було створено з туману. Він зник так само раптово, як і з'явився, залишивши Лі Чень одну.

Коли видіння розтануло, вона знову опинилася в храмі, звір все ще сидів перед нею, і його очі згасали від вогню.

— "Тепер ти бачила," — сказав він, — "але істина не приходить так легко. Це лише перший крок до того, що ти маєш знайти."

Лі Чень глибоко вдихнула, в її серці тепер жило відчуття, що все це має велике значення.