Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

я сказав, скільки мені років, слоненя відрахувало мій вік, легенько відбивши ногою по підлозі, і назвало моє ім’я, вказавши по літерах на табличці. Потім нас пригостили чаєм у біло-блакитних порцелянових чашечках, який слоненя наливало з такого ж чайника, тримаючи його своїм хоботом.

Слоненя злегка стиснуло хоботом мою руку, ніби сумуючи, коли ми прощалися, і зорило зацікавлено нам услід, коли ми виходили.

Було більше казок?

Окрім того карликового слоненяти, я загалом не любив слонів через їхній голий обвислий зад і те, як вони покірно ходили колом, тримаючи хоботом хвіст того, що йшов попереду, і вигадував історії, як вони надуваються, ніби повітряні кульки, встромивши хобот собі в зад, а потім плавають у небі хмарами. Той, хто не міг сам надутися, мусив просити про це товаришів. І якщо товаришів не було, слони залишалися на землі й перетворювалися на м’які камені.

Жирафи — то була інша річ. Я бачив їх у зоопарку в місті, неподалік від якого ми жили, а також на малюнках, і мене вразили їхні неймовірно довгі граційні шиї. Я розповідав казки, у яких деякі з жираф були такі високі, що їхні голови сягали вище хмар, туди, де росли дощові й снігові квіти, якими жирафи харчувалися. У сонячну погоду вони голодували та мусили шукати високу круту гору, щоб на ній попастися.

Голови жираф височіли так далеко в небі, що тварини вдягали окуляри, якщо хотіли розгледіти те, що відбувається на землі. Щоб приміряти окуляри, лікарі мали приставляти до жираф дуже високі драбини, і лише найхоробріші насмілювалися таке зробити.

8

Над морем?

Як я вже згадував, щоліта тато на кілька тижнів їздив на військові навчання, і одного року ми вирішили поїхати на відпочинок до моря, яке було неподалік.

Того дня, коли татові навчання завершилися, мама, Нора і я сіли на потяг, а батько мав нас зустріти, коли ми проїжджатимемо його містом. Спочатку ми сіли в той самий потяг, що й до баби, але потім пересіли на інший, з м’якими сидіннями й оббитими плюшем стінками купе; у потязі, яким ми їздили до баби, сидіннями слугували дерев’яні лавки, подібні на ту, що стояла перед нашою хатою, тільки з жовтої лакованої деревини й зі стінками, теж із неї.

Подорож тривала навіть довше, ніж до баби, і вже наближався вечір, коли ми прибули до міста, де тато мав до нас приєднатися. Я вибіг у коридор виглядати його з відчиненого вікна. Я продовжував видивлятися його серед натовпу на пероні, але ніде не бачив. Натовп дедалі рідшав, і я почав побоюватися, що тато не з’явиться, але саме тоді помітив його доволі далеко за розмовою з панною Аделею. Я збирався крикнути йому, хоча, ймовірно, він мене не почув би, проте тоді вони попрощалися, і панна Аделя пішла в один бік, а він — в інший, до мене. Я хотів розповісти про побачене мамі, але потім передумав. Їй точно це не сподобалося б. Мама стояла поруч зі мною, в окулярах, але гадаю, вона їх не бачила. Окуляри не покращили її зір настільки. З нами також була Нора, але вона не дивилася в той бік.

Батько був у цивільному, з великою валізою в руці, із серйозним обличчям він визирав номери вагонів. Я йому крикнув, він мене побачив, його обличчя просяяло, він прискорився й зайшов до нашого вагона.

Незабаром він уже був у коридорі, обійняв і перецілував усіх нас, і ми разом повернулися до купе й продовжили подорож.

Хата над морем?

Ми винаймали кімнату в хаті на краю містечка, серед дюн поблизу води. Вже майже споночіло, коли потяг прибув на нашу станцію, і ми взяли бричку туди, де мали зупинитися.

Наша кімната була на другому поверсі, і звідти було видно якусь світлу смужку, що мерехтіла віддалік, серед темних пагорбів дюн. Це було море.

Сильний вітерець із запахом йоду, того, яким мажуть рану, коли поріжешся, віяв від моря і тріпотів фіранкою мені в обличчя, і я знов і знов її прибирав, намагаючись визирнути з вікна.

Я хотів одразу побігти до моря, побачити його, але мені сказали, що було запізно. Побачимо його всі разом уранці.

Трохи попоївши в їдальні внизу, ми повернулися до нашої кімнати, а потім лягли спати.

Я лежав і слухав звук моря, подібний на шарудіння листя на вітрі, яке то замовкало, то знову шуміло, замовкало знову, аж доки, як завжди, не усвідомлюючи того, я заснув.

Яке було море?

Вранці воно було спокійне й рівне і не видавало жодного звуку, як напередодні ввечері, коли ми приїхали. Легкі хвилі, здавалося, накочувалися на пісок неуважно, нагадуючи несвідомі порухи пальців людини, що нервує.

Однак море було широке, сонце відбивалося від його поверхні, як від величезної дошки, пофарбованої срібно-сірим, і я не міг відвести від нього очей.

Твій брат?

Я забув про нього задовго до поїздки, але, коли побачив море, всі мої спогади повернулися.

Я бачив пряму лінію обрію й казав собі, що мій брат стоїть там, по інший бік, і теж думає про мене. Але напрямок, куди я дивився, різнився від того, де я його уявляв раніше, і сама думка вже мене не збуджувала так, як тоді, тому я облишив думки про нього й більше ніколи не згадував.

Ви плавали й займалися іншими речами?

Я плавав біля берега, тримаючись за татову руку, хоча й недовго, бо вода була холодна. Проте тато багато купався, а Нора — трохи більше за мене. Але для мами було занадто холодно, і вона так і не зайшла у воду.

Ми розіслали коци подалі від інших, неподалік від дюн, де було тепліше, і там засмагали та влаштовували пікніки.

Тато читав газети й грав сам із собою в шахи по кілька годин поспіль, а я спостерігав і запитував, що він робить.

Чоловіки з шафою?

Одного дня з дюн спустилися двоє чоловіків, що несли велику шафу. У своєму обшарпаному й неохайному одязі вони скидалися на безхатьків.

Вони зайшли у воду, кинули туди шафу й попливли з нею поруч, відштовхуючи її подалі від берега. Всі підвелися і довго спостерігали за тими чоловіками, доки вони не щезли з очей.

Про них потім усі говорили ще кілька днів, навіть писали в газетах, але ніхто не знав, хто вони, чому так вчинили й що було далі.

Мама вважала, що вони хотіли перепливти до країни по той бік