Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Юрій Тарнавський

Теплі полярні ночі

УДК 821.111-31(477-87:73)=030

ББК 84–44(7Сое=411.4)6

Т21

Авторизований переклад з англійської Максима Нестелєєва

Редакторка: Богдана Романцова

Коректорка: Ніка Чулаєвська

Дизайнерка: Ірина Мамаєва

Тарнавський Ю.

Т21 Теплі полярні ночі / Юрій Тарнавський; пер. з англ. Максима Нестелєєва. — К.: Темпора, 2019. — 208 с.

ISBN 978-617-569-399-5

© by Yuriy Tarnawsky, 2019

© Нестелєєв М., переклад, 2019

© Темпора, 2019

Зміст

Частина перша

ТЕПЛІ

11

Частина друга

ПОЛЯРНІ

81

Частина третя

НОЧІ

149

Пам’яті мого батька, який любив мене найбільше з усіх

Арія

Schlaf, Kindchen, schlaf!

Dein Vater ist ein Graf.

Deine Mutter ist eine Edelfrau.

Sie badet dich im Morgentau.

Schlaf, Kindchen, schlaf!

Частина перша

ТЕПЛІ

1

Яка була кімната?

Довгаста й вузька, з високою стелею, залитою рожевим і медовим світлом гасової лампи, а тіні на стінах скидалися на ряди високих чоловіків у довгих чорних сутанах із суворими, але доброзичливими до мене поглядами. Вони схвально кивали, коли перед сном мене садовили в цинкову балію і купали в теплій воді, бурштинуватій від замоченої в ній дубової кори, від чого моя шкіра аж порипувала. Іноді замість кори замочували м’яту, і її свіжий запах супроводжував мене в затишний світ ліжка.

Біля однієї стіни стояла велика м’яка тафтингова канапа, зелена, як мох, а біля іншої — чимала шафа з лискучої лакованої деревини солом’яного кольору, а посередині — великий круглий стіл, накритий темно-зеленою оксамитовою скатертиною, що де-не-де сягала підлоги. Я полюбляв під нею ховатися, уявляючи себе в наметі в засідці на індіанців, що прийшли по мій скальп, і в них я збирався влучити із власноруч зробленого лука довгим дерев’яним пером із гострим сталевим площиком, умоченим у червоне чорнило, щоб той став отруйним.

Увечері тато ходив повз стіл, насупивши брови, схиливши голову на груди та склавши руки за спиною, заглиблений у свої думки, а я спостерігав за ним, лежачи на канапі. На мене вдягали нічну сорочку, якщо я заснув без неї, і, не будячи, переносили на ліжко. Вранці було так чудово прокидатися, закутавшись у м’яку пухову ковдру в білому підукривалі.

Психа?

У батьківській спальні, де спав і я, стояла психа — мебель із дзеркалом із лискучої лакованої деревини солом’яного кольору; вона ішла у комплекті з шафою, що стояла у великій кімнаті, великим батьківським ліжком і двома нічними столиками обабіч.

Шухляди праворуч від дзеркала здіймалися вище за ті, що ліворуч, а між ними розташований невеличкий майданчик, на який я вилазив і виробляв викрутаси, спостерігаючи за собою в дзеркалі. Якщо нахилиш було дзеркало в один бік, краще видно ноги, якщо в інший — стелю над головою.

Де була кімната?

У довгастій одноповерховій тинькованій будівлі під зеленим металевим дахом. Наше помешкання займало більшу частину будівлі, тоді як решту — контора, де тато перебував більшу частину дня. Уздовж довгого фасаду будівлі росли кущі смородини — там я проводив більшість часу, граючись надворі. Міцний винний запах смородинового листя зберігається в пам’яті й понині, як хмаринка диму, що застигла в повітрі.

Де стояла хата?

У дворі, що утворював зарослий величезними старими деревами парк, порізаний доріжками з утоптаного жовтого піску. Уздовж них стояли мармурові статуї голих і вдягнених людей. Парк сповнювали співи завжди невидимих птахів, що сиділи десь дуже високо в кронах дерев. Скидалося на те, що там, у височині, серед листя, пташки купаються в глибоких ковбанях прекрасних звуків, розбризкуючи їх своїми крилами, тож вони сипалися краплями на землю.

Парк огороджувала висока цегляна стіна, вкрита шаром тиньку, а посеред парку на широкій галявині стояв палац. На іншому боці галявини, навпроти палацу, уздовж округлого під’їзду, що його огинав, стояла наша хата.

Який був палац?

Великий, двоповерховий, із цегли й тиньку, під високим дахом з червоної черепиці, із кружґанком попереду, куди заїжджали брички та автомобілі, й одноповерховими крилами обабіч. Відкрита галерея проходила крізь головний фасад на другому поверсі, з’єднуючись праворуч із балюстрованою терасою. У чималих діжках вздовж галереї та на терасі росли пальми, а на землі вздовж обох крил — кущі рододендрона.

Усередині був довгий коридор з дверима праворуч і ліворуч, що вів до кімнат з вікнами в обох кінцях. Від чорно-мармурових плит підлоги відбивалося світло з вікна, перед яким ти стояв, і долівка скидалася на чорно-білу шахівницю.

Хто мешкав у палаці?

Граб’я — граф — Кароль і його родина та прислуга. Його дружина, грабіна — графиня — Аполінарія, його сестра Анна і двійко однаковісіньких підлітків-близнюків, сини Кароль Адам і Кароль Боґдан, яких звали Адек і Бодек. Адек з’явився на світ на півгодини раніше за Бодека й виконував роль старшого брата, що Бодек, вважаючи за належне, беззастережно приймав. Цих двох переважно не було, бо вони ходили до школи у великому місті, але часто приїздили додому навіть на нетривалі вакації, а також проводили у дворі все літо.

А коні?

Окрім робочих коней, було ще кілька, на яких їздили верхи, десь сім-вісім. Граб’я мав великого гнідого коня на прізвисько Маршалок, а грабіна — маленьку білу кобилицю Марисю; чудового коня в яблуках, на якому їздив тато, звали Тарант, але часто називали Ян Амор; двох рудих коней Адека і Бодека звали відповідно Стен і Оллі на честь відомих голлівудських акторів, від яких хлопці просто божеволіли. Вони часом зникали на кілька днів, щоб подивитися фільм з ними, якщо дізнавалися про сеанс у якомусь там віддаленому місті. Був ще коротконогий мишастий шетландський поні Ві Єжик з довгою гривою, якого переважно запрягали в невеличку двоколісну бричку, що в ній іноді дозволяли кататись і мені. Хлопці якийсь час провели в Англії, у школі, й часто розмовляли поміж собою англійською, якої більше ніхто не розумів. Саме вони й вигадали прізвисько поні.

Нора?

Нора? Нора — то барліг, діра в землі, в якій живе звір, — темне і вологе місце. Так звали мою сестру. Вона безперервно грала на піаніно. Автобусом або ровером вона кілька разів