Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– Я вам не вірю! Принаймні він їм точно цікавий…

– Ні, ні, ні, ви помиляєтеся. Це все ваша бурхлива уява.

– Сучки, – вибухнула гнівом Еґґ. – Ось вони хто!

– Не варто вам вживати такі слова, люба.

– Я й гірші знаю.

– Можливо, нехай, але благаю, не кажіть так. Запевняю, ви все неправильно зрозуміли.

– Чому тоді він так поїхав?

Містер Саттертвейт прочистив горло.

– Я думаю, ем, він вирішив, що так буде краще. Еґґ пронизливо поглянула на нього.

– Тобто через мене?

– Ну, десь так, я гадаю.

– Тож він накивав п’ятами? Мабуть, я надто відверто показувала свої почуття. Чоловіки ненавидять, коли за ними бігають, хіба ні? Мама, зрештою, має рацію… Ви навіть не уявляєте, яка вона мила, коли говорить про чоловіків. Завжди в третій особі, така по-вікторіанськи чемна. «Чоловіки ненавидять, коли за ними бігають. Дівчина має дозволити бігати чоловікові». Ну хіба не прекрасно «дозволити бігати»? Звучить як своя протилежність. Взагалі-то Чарльз так і вчинив – побіг. Геть від мене. Він злякався. І біда в тому, що я не можу побігти за ним. Якщо я намагатимуся його наздогнати, він, певне, попливе на кораблі до закинутих берегів Африки чи ще кудись.

– Герміоно, – сказав містер Саттертвейт, – у вас серйозні почуття до сера Чарльза?

Дівчина нетерпляче на нього зиркнула.

– Звісно.

– А як же Олівер Мендерз?

Еґґ відкинула це припущення нервовим помахом голови. В неї був власний хід думок.

– Як думаєте, я можу йому написати? Нічого такого… якусь милу дівочу маячню. Щоб він розслабився, знаєте, відкинув страх.

Вона насупилася.

– Якою дурною я була. Мама б набагато краще все облаштувала. Вони це вміють, вікторіанці. Суцільна зніяковіла сором’язливість. Я неправильно поводилася. Думала, його треба заохочувати. Здавалося, ну… здавалося, його треба трішки підштовхнути.

– Скажіть мені, – вона різко повернулася до Саттертвейта, – він бачив, як я вчора цілувалася з Олівером?

– Якщо й бачив, то я не знаю. А коли ж..?

– У місячному сяйві. Коли ми спускалися стежкою. Я думала, він спостерігає за нами з тераси. Я думала, що, якщо він побачить, як ми з Олівером цілуємося, можливо, це його якось… розворушить. Бо я дійсно подобалася йому. Я готова поклястися.

– А хіба це не жорстоко щодо Олівера?

Еґґ рішуче помахала головою.

– Аж ніяк. Олівер вважає, що його цілунок – честь для будь-якої дівчини. Звісно, це погано вплине на його самолюбство, та не могла ж я зважити все. Мені хотілося зачепити Чарльза. Останнім часом він поводився дивно, непривітно якось.

– Моя люба дівчинко, – сказав містер Саттертвейт. – Думаю, ви не розумієте, чому сер Чарльз поїхав. Він вважав, що вам потрібен Олівер. Хотів врятувати себе від майбутнього болю.

Еґґ крутнулася навколо себе. Вона схопила Саттертвейта за плечі й утупилася йому в обличчя.

– Це правда? Дійсно? Телепень! Бовдур! Ох..!

Вона раптом відпустила містера Саттертвейта і, підстрибуючи, пішла поряд.

– Тоді він повернеться, – сказала вона. – Він повернеться. Якщо він не повернеться…

– Що ж тоді буде?

Еґґ розсміялася.

– Я його якось поверну. Ось побачите!

Здавалося, що в неї дійсно було чимало спільного з лілейною дівою з Астолату (ну, окрім манери висловлюватися, звісно). Проте містерові Саттертвейту подумалося, що методи Еґґ набагато практичніші за методи Елейни і помирати від розбитого серця в плани першої не входило.

Дія друга

Упевненість

Розділ перший

Сер Чарльз отримує лист

Містер Саттертвейт на день прибув у Монте-Карло. Його тур походів у гості завершився, а Рив’єра у вересні була його улюбленим пристановищем.

Він сидів у парку, насолоджуючись сонечком і читаючи позавчорашній «Дейлі мейл».

Раптом його увагу привернуло одне прізвище: «Стрендж». Стаття називалася: «Смерть лікаря Бартолом’ю Стренджа».

Він прочитав абзац:

З великим сумом повідомляємо про смерть сера Бартолом’ю Стренджа, видатного спеціаліста з нервових розладів. У день смерті сер Бартолом’ю приймав гостей у своєму будинку, в Йоркширі. Сер Бартолом’ю чудово почувався і був у доброму гуморі, його кончина наприкінці вечері була вкрай раптовою. Він розмовляв із друзями й пив портвейн, аж коли з ним раптом стався напад. Він помер до прибуття «швидкої допомоги». Ми гірко сумуватимемо за сером Бартолом’ю. Він був…

Далі йшов опис досягнень і роботи сера Бартолом’ю.

Містер Саттертвейт випустив газету з рук. Він був дуже неприємно вражений. В його голові промайнула згадка про лікаря: коли вони востаннє бачилися, той був сильний, життєрадісний, у розквіті сил. А тепер ось – мертвий. Містер Саттертвейт вихопив з тексту кілька слів, які тепер муляли в його свідомості. «Пив портвейн», «раптовий напад», «помер до прибуття «швидкої»…

Портвейн, не коктейль, але ж надто підозріло схоже на смерть у Корнуоллі. Містер Саттертвейт знову пригадав зсудомлене обличчя священика…

То що, як насправді..?

Він звів очі й побачив сера Чарльза Картрайта, який ішов до нього через газон.

– Саттертвейт! Дивовижно! Якраз вас мені й треба. Чули про бідолашного Толлі?

– Щойно прочитав.

Сер Чарльз опустився в крісло поряд із Саттертвейтом. На ньому був бездоганний костюм яхтсмена. Більше жодних тобі сірих фланелевих штанів і старих светрів. Тепер він був вишуканим яхтсменом з півдня Франції.

– Послухайте, Саттертвейте, Толлі був здоровий як бик. У нього ніколи не було проблем зі здоров’ям. Або я втратив зв’язок із реальністю, або ж це нагадує про те… про те, що…

– Про те, що сталося в Лумуті? Так, дійсно. Але ми, звісно, можемо помилятися. Схожість може бути лише зовнішньою. Зрештою, раптові смерті стаються постійно і з різних причин.

Сер Чарльз нетерпляче покивав головою. Потім додав:

– Я щойно отримав лист від Еґґ Літтон-Ґор.

Містер Саттертвейт стримав усмішку.

– Це перший від неї?

Картрайт, нічого не підозрюючи, відповів:

– Ні. Перший я отримав невдовзі по тому, як сюди переїхав. Він наздогнав мене. В ньому вона розповідала новини і всяке таке інше. Я на нього не відповів… Хай йому, Саттертвейте, я не наважився на нього відповісти… Дівчина, звісно, не здогадується чому, а я просто не хотів виставляти себе дурнем.

Містер Саттертвейт прикрив рот, готовий всміхнутися, рукою.

– А що ж у цьому листі?

– Цей інакший. Це прохання допомогти…

– Допомогти? – Брови Саттертвейта здійнялися.

– Розумієте, вона була там, в тому будинку, коли це сталося.

– Тобто вона була свідком смерті Бартолом’ю Стренджа?

– Так.

– І що вона розповідає?

Сер Чарльз дістав з кишені лист. Він дещо повагався, потім передав його Саттертвейту.

– Краще самі прочитайте.

Містер Саттертвейт розгорнув аркуш з неприхованою цікавістю.

Любий