Читати книгу - "ПровІдник, Роман Олійник (Argonayt)"

Поки чоловік роздумує над моїми словами Дрімота здійснює чергове переміщення. Тепер на березі підземного озерця лише ми двоє. Схилившись над поверхнею води старенька деякий час малює на ній пальчиком якісь загадкові знаки. Не припиняючи своєї роботи вона раптом запитує мене:

– Важко було сьогодні? На складні запитання довелося шукати відповідь?

– Так. Непросто вирішувати долі інших.

– Але ти успішно справився з усіма завданнями, і довів що достойний вищого рівня.

– Якого ще вищого рівня? – дивуюся я хоча підсвідомо вже здогадуюся що незабаром почую.

– Не вічно ж тобі бути Провідником, – мовить бабця і лукаво підморгнувши мені додає. – Час передати свої обов’язки наступникові, а самому зайнятися новою справою?

– Кому я віддам свої обов’язки і якою новою справою маю зайнятися?

– А невже збув як все це у тебе було? Святе озеро не допускає до себе недостойних. Воно саме вибирає хто заслужити бути провідником до його священних сил. Тепер вибір його сил зупинився на Степанові. Він вже дозрів до того щоб самому стати Провідником. За помічника і учня у нього тепер має стати Ярослав. Тобі ж судилося стати Відогонем, тим хто відповідатиме на запитання наступних відвідувачів цього місця. Не хвилюйся, буде важко, але ти справишся з усім. Я і Будінтай будемо допомагати тобі при потребі. А зараз повертайся в реальність і заверши те що маєш завершити.

І ось я знову очунюю в підземному гроті від того що помічних шарпає мене за плече і злякано волає під вухом:

– Микитовичу, що з тобою? Прокидайся.

– Все гаразд, Степанку, – мовлю я і вражено відзначаю, що втоми й знесилення у мене наче й не бувало. – Не хвилюйся так. Де наші візитери?

– Легко сказати не хвилюйся, – полегшено зітхає помічник. – Ти вже тут більше години безтями лежиш. Я вже грішним ділом подумав, що помер. А візитери назовні чекають.

– То веди їх в село, а я ще трохи тут побуду. Потім сам повернуся додому.

Кажу це таким владним тоном, що Степан не насмілюється мені перечити. Він залишає мене в спокої і поспішає до виходу з печери. Коли луна від кроків чоловіка стихає, я підводжуся і підходжу до озерця. Нахилившись вмиваю обличчя і роблю кілька ковтків води. У неї солодкувато-терпкий смак, такий самий як тоді коли я вперше її скуштував. Потім влягаюся на кам’яне ложе і заплющивши очі чекаю на прихід Дрімоти. Знаю що це буде той останній сон, з якого старий дідусь Будінтай ніколи не виведе мене в реальний світ.

Кінець