Читати книгу - "ПровІдник, Роман Олійник (Argonayt)"

Назовні я вибираюся з останніх сил. І вже ледь не втрачаючи свідомість чую голос помічника:

– Все Микитович, хоч лайся хоч ні, але більше я тебе одного туди не відпущу.

Я не перечу йому, бо знаю що самотужки вже не зможу здійснити ще один спуск в печеру. А ще чомусь твердо переконаний, що цю мандрівку ми мусимо зробити разом. Так-сяк прийшовши до тями кажу Степанові що час в дорогу. Опершись на його плече шкутильгаю в глибину підземелля. Біля озера помічник допомагає мені всістися на долівку. Прихилившись до прохолодної стіни, я пропоную йому проінструктувати нашого останнього візитера, що тому робити зараз і як потім поводитися уві сні.

Поки Степан виконував, це завдання я незчувся як і сам почав клювати носом. Традиційно знову не забарилася з’явитися Дрімота. Критичним поглядом оцінивши мій жалюгідний стан вона стурбовано запитала:

– Дуже втомився? Зможеш побувати в ще одному видінні? Цього разу вже в останньому.

– Так, втомився, але постараюся справитися з цим завданням.

Дрімота журливо всміхається і вже наступної миті я опиняюся уві сні чоловіка похилого віку з худорлявим, блідим обличчям і хворобливо-синюшними губами. Він непорушно завмер втупившись очима в вогник звичайної свічки. Звісно, язички полум’я, що танцюють на кінчику гніту це моє нове перевтілення, а завмерлий спостерігач саме той візитер, що прийшов за відповіддю на свої запитання.

– Як вас звати і що ви хочеш дізнатися від мене? – вирішую розпочати першим щоб даремно не витрачати час.

Чоловік здригнувся наче отримав електричний удар, а потім перевівши подих здивовано промовив:

– То це все таки правда? А я думав, це лише вигадки легковірних людей, котрі серйозно вважають, що під час сну можна дізнатися щось важливе для себе.

– Однак хоч і сумнівалися, та все ж прийшли сюди.

– Так, бо це все що можу тепер дозволити собі. Звати мене Ярослав і ще донедавна я вважав себе чи не найщасливішим чоловіком на світі. Це не перебільшення, бо в недалекому минулому мав все що потрібно для звичайного людського щастя. Любляча дружина, затишна домівка, престижна робота, повага і шана оточуючих. А потім все практично водночас полетіло шкереберть. Несподівано захворіла жінка яку я буквально боготворив. Вона була моїм першим коханням і тою, про яку кажуть, що її тобі послали самі небеса. Разом ми прожили в любові й злагоді майже три десятиліття поки клята онкологія не забрала її від мене.

Недуга і смерть дружини підкосили мене як морально так і фізично. Я втратив смак до життя, все стало таким сірим й одноманітним. Робота перестала приносити задоволення, домівка стала такою холодною і чужою, спілкування з колегами і знайомими перетворилися на справжню муку. Я не бажав бачити жалю в їхніх очах та не хотів чути слова співчуття, бо все це тільки ще більше роз’ятрювали рани на моєму серці. Врешті-решт воно бідолашне не витримало і в мене трапився інфаркт. Лікарі ледь спромоглися повернути мене до життя, але навіщо, якщо я тепер не бачу в ньому ніякого сенсу. То скажіть який сенс в моєму подальшому існуванні? Таке буде моє запитання.

– У мене немає відповіді на це запитання, – чесно зізнаюся я і пояснюю. – Кожна людина визначає сенс свого існування сама. Маю для вас лише одну пораду.

– Яку?

– Поки ще не визначилися як бути дальше, залишайтеся в цьому селі. Краєвиди тут мальовничі а природа взагалі неймовірна. Зможете не тільки відновити свої фізичні сили, але й добряче поміркувати над тим як влаштувати майбутнє життя.

– Та де ж я тут притулюся? – дивується моїй пропозиції Ярослав. – Хто мене пустить до себе хоча б просто переночувати?

– На початку зупинитеся в тих людей які вас привели сюди, а згодом вже самі знайдете собі прилисток. Головне усвідомити хочете ви цього насправді, чи ні…