Читати книгу - "Прокляття ЛІлІт, Arachne "

Він пішов, але кинув надію. Надію на те, що їхні шляхи знову перетнуться — не як ворогів чи втрачених друзів, а як рівних істот, які знайдуть відповіді на свої запитання та зрозуміють, ким вони стали.

***

Пробиваючись крізь туман, що осіла, магія Ліліт огорнула замок, запечатуючи його, щоб ніхто не зміг піти за нею. Вона відштовхнулася від вежі і злетіла в повітря, на мить ставши схожою на багряну комету. Її крила розрізали густу темряву, коли вона рушила у бік лісу, де, за її останніми даними, переховувався Тобі.

Вона знайшла його серед зруйнованого людського поселення. Будиночки тліли в сірому попелі, догоряли багаття, довкола валялися тіла тих, хто намагався чинити опір. У центрі цієї неживої пустелі стояв він, той, хто був її другом. Він змінився ще більше: його шкіра вкрилася лускою, місцями вона переливалася рубіновим кольором, пазурі подовжилися, а роги, обплетені візерунками, що світяться, надавали йому вигляд справжнього демона хаосу. Його безжальні очі, здавалося, пропалювали все навколо.

Але варто йому помітити її наближення, як його обличчя спотворилося в усмішці. Здавалося, він уже забув її чи не сприймав серйозно.

— Ти повернулася, Ліліте, — його голос, глибокий і низький, луною пролунав по спустошеній землі. — Що тобі потрібне? Нагадати мені про минулі часи, коли я був жалюгідною людиною? Чи ти прийшла побачити мій новий твір?

Він широко розкинув руки, і вихор вогню і темряви піднявся навколо нього, обвив його масивне тіло. Ліліт завмерла, відчуваючи, як щось усередині неї стискається. Перед нею стояв її друг, але не той Тобі, якого вона пам'ятала. І все ж таки вона бачила — бачила в цих холодних очах відблиск того, хто одного разу за неї посміхався.

— Я прийшла повернути тебе, — твердо промовила вона, стиснувши кулаки, і її магічна сила згустилася, створюючи навколо неї багряну хмару, що світиться. — Той, кого я знаю, без причини не знищує. Ти більше, ніж просто демон.

- Повернути? — Він засміявся, але в його сміху прозирала гіркота. — Ти пізно схаменулась, Ліліт. Демон, якого ти знала, помер давно. Я більше не той Тобі.

— Ні, — тихо заперечила вона, роблячи крок уперед. Вся її магія струмувала навколо, проникаючи крізь його бар'єри. - Ти все ще мій друг. Ти пам'ятаєш. Пам'ятаєш, що я сказала тобі того дня, коли ти пішов?

Він завмер, його крила затремтіли. Вогонь навколо згас, а на мить його очі пом'якшали. Але потім він струснувся, скидаючи спогади, і знову вишкірився.

— Ліліт, — прошипів він. - Це марно. Ти не можеш змінити те, що я став...

Але Ліліт не збиралася слухати. Вона різко змахнула рукою, і бар'єри навколо них звалилися. Тобі відчув, як її магія, така знайома і водночас страшно сильна, проникає в його свідомість, пронизує його самого.

- Я не дозволю тобі піти так далеко, Тобі, - прошепотіла вона. — Ти сказав, що не хочеш бути один. Я тут. І я зроблю все, щоб ти не забув, хто ти насправді. Навіть якщо доведеться знову стати тобі ворогом.

На мить все стихло. Ліліт і Тобі стояли посеред пустки, дивлячись один одному в очі, і здавалося, час завмер. І в цій безмовності, у цій тиші вони знову стали тими, ким були колись: двома втраченими істотами, що знайшли одне одного.

Магія спалахнула знову, обвиваючи їх обох. Сила Ліліт проникала в його свідомість, руйнуючи бар'єри, пробиваючись крізь темряву, якою він сам оточив себе. І на секунду Тобі відчув щось знайоме, щось справжнє, щось нагадувало йому про минуле.

Він заплющив очі. А коли відкрив їх знову, його обличчя вже не було спотворене жорстокістю. Він повільно опустив руки, його крила зникли, а погляд став... втомленим.

— Ліліт… — прошепотів він, голос його здригнувся. — Я… не хочу… бути цим…

Її сила оточила його, створюючи кокон із магії. Вона уклала його в свої обійми, не дозволяючи йому знову піти в себе. Її голос, тихий, але наполегливий, звучав у нього в голові.

- Ти не один, Тобі, - повторила вона. - І ніколи не будеш. Навіть якщо ти демон, навіть якщо ти змінився... Я все одно тут.

Світло навколо них спалахнуло і, мов зірка, розірвало темряву. Пустош осяяла яскравим сяйвом, руйнуючи залишки мороку й поглинутого поселення зла.

Десь далеко, у невидимому та недоступному місці для більшості істот, старійшини спостерігали за тим, що відбувається, але цього разу не втрутилися. Магічний бар'єр навколо замку Ліліт здригнувся, але не зник повністю, чекаючи своєї наступної години. Їм було цікаво, до чого спричинить цей несподіваний поворот.

І коли світло згасло, Ліліт стояла поряд з Тобі. Він дивився на неї, його очі, в яких блимала темрява, знову ставали тими, що вона пам'ятала.

Вона посміхнулася.

— Ласкаво просимо назад, друже.

Він кивнув, беручи її допомогу. Його шлях до себе тільки починався, але Ліліт знала: разом вони подолають все.

Вогні, які ніколи не згаснуть, знову почали висвітлювати їхній шлях.

КІНЕЦЬ

Дата: 08.10.24

Кінець