Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

що скніла в шлюбі без доторкань і майже без слів із чоловіком, якого ледве знала і з яким побувала в ліжку двічі за двадцять років. Силою звички пані навчилася жити із серцем, затягнутим павутинням, але не бажала вгамувати полум’я поміж ніг, і в одному місті, де чоловіки звикли поводитися зі своїми жінками, як зі святими й незайманками, а з жінками чужими — як із повіями й шльондрами, їй не було важко знайти коханців і зальотників, аби з ними розвіяти нудьгу й нагадати собі, що вона ще жива, хоч би тільки й від шиї униз. Пригоди й знегоди в чужих ліжках тягли певні ризики, і пані не мала секретів від доброго доктора, який перевіряв, чи її бліді й палкі стегна не стали жертвою недуг з недоброю славою. Відвари, мазі й мудрі поради від доброго доктора підтримували пані у стані пречистої пристрасті протягом років.

Та життя розпорядилось, як воно завжди й розпоряджається, коли має нагоду, щоб добрості лікаря вернулися до нього у вигляді жовчі та злоби. У кожному місті пристойне суспільство — це світ майже такий само маленький, як і його запаси порядності, й не могло трапитися інакше, ніж як одного клятого дня якийсь із тих коханців на пів години через свою ницість або з досади, а найпевніше, що через користь, розкрив секретне палке життя самотньої жінки перед очима її товаришок у заздрості. Історія про шльондру в шовкових панчохах — прізвисько, що ним якийсь пліткар із літературними претензіями охрестив її, — завирувала, немов гаряча кров, у пересудах спільноти, яка живилася злослів’ям і підозрами.

Поважні панове, регочучи, розкошували описами в найменших подробицях принад пані, оберненої на шльондру в шовкових панчохах, а їхні не менш поважні й зневажені половини перешіптувалися про оту упосліджену потіпаху, яку мали ж колись за свою подругу, а вона витворяла таке, що й вимовити бридко, розбещуючи душі й проме­жини їхніх чоловіків та синів навкарачки й з пов­ним ротом, і тут дамочки просто хизувалися лінгвістичною акробатикою, якої їх точно не навчали протягом одинадцяти років у школі Найсвятішого Серця. Ця історія, що ширилася з уст до уст, стаючи дедалі екстравагантнішою, не забарилася дійти й до високогідного мужа знакомитої шльондри в шовкових панчохах. Балакали потім, що не винуватий ніхто, що покинути родинне житло було власним вибором тої пані, що вона залишила там свої наряди й коштовності, що перебралася до холодної, неосвітленої, невмебльованої квартири на вулиці Мальорка й що одного прекрасного січневого дня вклалася на ліжку при відчиненому вікні й випила пів склянки лаудануму, і серце її потому спинилося, а очі, розплющені на холодному зимовому вітрі, затягло памороззю.

Її знайшли оголеною, при ній був лише довгий лист з іще не просохлим чорнилом, у якому вона розкривала свою історію і в усьому винуватила доктора Сентіса, що запаморочив її своїми відварами та лукавими словами, аби вона поринула в нестямне й хтиве життя, від якого спасінням могли бути тільки молитва й зустріч із Господом біля воріт чистилища.

Цей лист, переписаний або переказаний, мав широкий обіг серед добропорядного товариства, і вистачило місяця, аби перестав заповнюватися журнал відвідувань консультації доктора Сентіса, а його мовчазна спокійна фігура тепер сприймалася скрізь із погордою, ледве варта погляду чи слова. Після місяців нужди доктор спробував знайти роботу в лікарнях міста, але його ніде не хотіли брати, бо чоловік покійної, яка зі шльондри в шовкових панчохах перейшла в розряд святої мучениці в білому покрові, був людиною неабияк впливовою, тож дав відповідні накази й пригрозив, що кожен, хто зглянеться над доктором Сентісом, доєднається до нього в просторі забуття.

Час та ігнорування спустили доброго доктора з ватяних хмар заможної Барселони, і він став жителем безкраїх сутеренів її вулиць, де сотні шльондр, тепер уже не в шовкових панчохах і зі знедоленими душами, винагородили його послуги й чесність хай не грошима, які заледве мали, але повагою й подякою. Добрий доктор, продавши за безцінь консультацію на вулиці Аузіяса Марка й шале в передмісті Святого Гервасія, аби якось пережити тяжкі роки, придбав скромну квартирку на вулиці Кондаль, де йому й судилося померти багато років по тому, щасливому, втомленому й без докорів сумління.

Саме в ті перші роки, коли доктор Сентіс ходив по публічних будинках та мебльованих кімнатах П’ятого Району, озброєний ліками й здоровим глуздом, він і натрапив на фотографа, який спробував надати в його розпорядження, безоплатно, таланти своєї дочки. Фотограф чув, що доктор втратив дочку, якій було тільки чотирнадцять років, на ім’я Лаїя, і що невдовзі його покинула дружина, не в змозі знести втрату істоти, яка їх єднала. Хто його знав, казав, що добрий доктор жив, зачаклований трагедією смерті Лаїї, яку не зміг урятувати, попри всі зусилля. Фотограф, якого доктор вилікував від якоїсь вушної інфекції, через яку він був на межі втрати слуху й мало не здорового глузду, хотів відплатити йому натурою і був упевнений, що, вивчивши світлини й спогади, які доктор зберігав про покійну, його дочка змогла б повернути її до життя, повернути докторові хоча б на декілька хвилин те, що він любив найбільше у світі. Доктор такий подарунок відхилив, але зайшов у приязнь із фотографом і зрештою перетворився на лікаря його доньки, яку відвідував щомісяця й убезпечував від хвороб і недуг, властивих її професії.

Лаїя обожнювала доктора й палко чекала на його візити. Це був єдиний знайомий їй чоловік, який не дивився на неї з пожаданням, не проєктував на неї безнадійні фантазії. Вона могла балакати з ним про речі, які ніколи б не заторкнула в розмові з батьком, і звіряла йому побоювання й тривоги. Доктор, що ніколи не судив своїх пацієнтів та заняття, які життя для них обрало, не міг приховати свого заперечення способу, в який фотограф торгував найкращими роками дочки. Іноді лікар розповідав їй про свою доню, яку втратив, і дівчина знала — і не було потреби, аби це їй казав хтось інший, — що тільки їй доктор звіряв свої секрети й спогади. У глибині душі вона бажала зайняти місце тої другої Лаїї та перетворитися на дочку цього сумного й доброзичливого чоловіка і покинути фотографа, якого пожадливість та брехня перетворили зрештою на чужинця в одежі її батька. Те, в чому їй відмовило життя, могла надати смерть.

Невдовзі по тому, як їй виповнилося сімнадцять, Лаїя зрозуміла, що завагітніла. Батьком міг бути будь-який із клієнтів, які по троє щотижня отак одержували гральні борги фотографа. Попервах Лаїя приховувала від батька вагітність і вигадува­ла тисячі відмовок, аби протягом перших місяців уникати візитів доктора Сентіса. Корсети та мистецтво робити так, аби інші бачили в ній те, що хотіли бачити, зробили решту. На четвертому місяці вагітності один з її клієнтів — лікар, що був суперником доктора Сентіса, а тепер успадкував значну частину його пацієнтів, звернув увагу на цю обставину під час гри, у якій Лаїя, з кайданками на руках і ногах, піддавалася жорстокому обстеженню руками лікаря, бо йому болісні стогони пацієнток розпалювали пристрасть. Він залишив дівчину, скривавлену й голу, на ліжку, де кілька годин по тому її й знайшов батько.