Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

Розкривши правду, фотограф запанікував і повів дочку до одного бабища, яке практикувало своє лихе мистецтво в підвалі на вулиці Авіньйон, аби дівчина позбулася знатного байстрюка, що носила в собі. Серед свічок та відер зі смердючою водою, розпростерта на брудній закривавленій койці, Лаїя сказала старій відьмі, що їй страшно і що вона не хоче робити боляче невинному створінню, яке носить у череві. За згоди фотографа відьма дала їй випити якусь зеленувату густу рідину, що потьмарила її свідомість і зламала волю. Дівчина відчула, що батько тримає її за зап’ястки, а відьма розсуває стегна. Відчула, як щось холодне й металеве знаходить собі шлях у нутрощах, ніби крижаний язик. У маренні їй вчувався плач немовляти, яке звивалося в її череві й благало дозволити йому жити. І саме тоді вибух болю, тисяч ножів, що вгризалися в її нутрощі, вогню, що палив зсередини, охопив усе її єство і змусив зомліти. Єдине, що вона змогла запам’ятати, це ніби занурення в колодязь із чорною димучою кров’ю і ніби щось або хтось тягне її за ноги.

Вона опритомніла на тій само койці, під байдужим відьминим поглядом. Почувалася слабкою. Глухий пекучий біль розливався по череву й стегнах, наче все тіло було незагоєним шрамом. Її лихоманковий погляд зустрівся з очима тої відьми. Лаїя запитала про батька. Відьма запереч­но похитала головою. Лаїя знепритомніла ще раз, а коли знов розплющила очі, світло, яке сіялося крізь віконце на рівні з хідником вулиці, дало їй зрозуміти, що вже світає. Відьма стояла спиною до неї, готуючи якусь бурду, що відгонила медом і алкоголем. Лаїя запитала про батька. Відьма простягла гарячу чашку й сказала випити, бо їй полегшає. Вона випила, і гарячий драглистий бальзам трохи вгамував муку, що гризла їй черево.

— А де мій батько?

— І отой був твоїм батьком? — запитала відьма з гіркою посмішкою.

Фотограф покинув її, вважаючи мертвою. Її серце перестало битися на дві хвилини, пояснила відьма. А батько, побачивши, що вона померла, кинувся навтьоки.

— Я теж думала, що ти померла. Але за кілька хвилин ти розплющила очі й знову задихала. Вважай себе щасливицею, дочко. Хтось у високості, напевно, дуже тебе любить, бо ти народилася знову.

Коли Лаїя знайшла в собі сили підвестися й прийти до готелю «Колумб», у номерах якого вони прожили три тижні, у реєстратурі їй сказали, що фотограф виїхав напередодні, не повідомивши адреси. Він забрав усю її одежу, зоставив тільки альбом зі світлинами Лаїї.

— І не залишив мені ніякої записки?

— Ні, панянко.

Тиждень Лаїя шукала батька по всьому місту. Його ніхто більше не бачив у клубах та кафе, де той був завсідником, хоча всі просили її не забути йому сказати, якщо побачить, щоб він з’явився віддати борги та оплатити рахунки. На другий тиждень вона зрозуміла, що вже його не знайде, і, не маючи ні житла, ні приятелів, з’явилася до доктора Сентіса, який, тільки-но побачивши дів­чину, зрозумів, що справи кепські, й наполіг, аби оглянути її. Коли добрий доктор пересвідчився у шкоді, яку стара відьма заподіяла нутрощам дів­чини, він розридався. Того дня в чоловіка знов з’явилася донька, а Лаїя вперше знайшла батька.

Вони жили разом у скромній квартирі доктора на вулиці Кондаль. Доходи лікаря були невеликі, але достатні, щоб записати Лаїю до одної зі шкіл для дівчат і протягом року підтримувати вигадку про те, що все буде добре. Поважний вік доктора й певна необережність із дозами ефіру, якими він тайкома намагався втамувати біль свого існування, завдали йому шкоди. Його руки почали тремтіти, і він став утрачати зір. Чоловік згасав, і Лаїя полишила школу, щоб доглядати його.

Із зором добрий доктор почав також утрачати й розуміння речей та вважати, що вона його справжня дочка, яка повернулася з царства мертвих, щоб його доглянути. Іноді, коли вона підтримувала його своїми руками й дозволяла йому плакати, Лаїя теж у це вірила. Коли невеликі заощадження вичерпалися, Лаїя була змушена згадати про свої таланти й повернутися на арену.

Вільна від батькових пут, Лаїя збагнула, що її здібності примножилися. По якихось двох місяцях найкращі заклади міста вже билися за її послуги. Вона обмежувалася одним клієнтом на місяць за ціну якнайвищу. Тижнями вивчала випадок і створювала подобизну фантазії, яку мала втілити на кілька годин. Вона ніколи не зустрічалася вдруге з тим самим клієнтом. Ніколи не розкривала своє справжнє єство.

По району пішла поголоска, ніби старий доктор мешкав з юнкою сліпучої краси, і з-поміж мороку й озлоблення воскресла його колишня дружина, яка, покинувши чоловіка багато років тому, захотіла повернутися додому, аби до решти сприкрити старість людині, що вже не бачила й не пам’ятала нічого й чиєю єдиною дійсністю було товариство дівчини, яку доктор сприймав за власну дочку, яка читала йому книжки й підтримувала на руках, називаючи — і саме так відчуваючи! — батьком. Через суд і поліцію пані Сентіс таки витурила Лаїю з дому та — майже — з життя доктора. Дівчина знайшла притулок в одно­му закладі, керованому старою професіоналкою в альковних справах, Сімоною де Саньєр, і провела там декілька років, намагаючись забути, хто вона; намагаючись забути, що єдиний спосіб почуватися живою — це давати життя іншим. Вечорами, коли це дозволяла докторова дружина, Лаїя приходила до нього на квартиру на вулиці Кондаль і виводила погуляти. Вони відві­дували місця й сади, де, як він пригадував, бував колись зі своєю дочкою, і там Лаїя, та Лаїя, яку він пам’ятав, читала йому книжки або освіжала спогади, яких сама не мала, та які зробила своїми. Так минули майже три роки, протягом яких доктор Сентіс згасав тиждень за тижнем, доки того дощового дня, коли я пішов за нею аж до помешкання доктора, і Лаїя одержала звістку про те, що її батько, єдиний батько, якого мала, помер уночі з її ім’ям на устах.

Вогненна троянда

І отак, коли настало 23 квітня, в’язні галереї повернулися подивитись на Давида Мартіна, який із заплющеними очима лежав у темряві своєї келії, і попрохали його розповісти якусь історію, щоб ­розігнати нудьгу.

— Я розповім вам одну історію. Історію про книжки, про драконів та про троянди, як того вимагає сьогодення, але насамперед історію про тіні й попіл, як того вимагає час…

Із утрачених фрагментів «В’язня Неба»

Хроніки оповідають, що коли творець лабіринтів прибув до Барселони на облавку корабля, що йшов зі Сходу, то він уже віз із собою зародок прокляття, яке мало забарвити небо над містом вогнем і кров’ю. Ішов рік милостю Божою 1554-й, і пошесть лихоманки ­подесяткувала за зиму