Читати книгу - "Туманне місто, Карлос Руїс Сафон"

історії та розказуючи про своїх братів, про тітку, про кішку, яка в них була і втек­ла. Вони грали в хованки та піднялися на мансарду. Бігали в саду й пополуднали біля водограю у дворі, кидаючи крихти хліба барвистим рибкам, що метушилися у водах ставочка. На смерканні пані Еулалія простяглася на ліжку, з Лаїєю під боком, і вихилила свою склянку з лауданумом. Отак, обійнявшись, обидві заснули в сутінках, доки один зі слуг не розбудив Лаїю і не провів до дверей, де її очікував батько з почервонілими від сорому очима. Побачивши дочку, він упав на коліна й обійняв її. Лакей простяг йому конверт із грошима й передав указівку привести дівча о тій самій годині наступного дня.

Того тижня Лаїя щодня прибувала до осторонця Понсів, аби перетворитися на маленького ангела, гратися його іграшками й носити його плаття, відповідати на його ім’я й розчинятися в тіні покійної дівчинки, яка зачаклувала кожен куток того печального темрявого будинку. На шостий день її спогадами стали спогади маленької Маргарити, а її минуле існування випарувалось. Вона перетворилася на ту бажану істоту й навчилася втілювати її ще яскравіше, ніж сама покійна. Навчилася читати погляди й бажання, слухати здригання сердець, хворих від утрати, і вишукувати жести й доторки, що втішали невтішне. Сама цього не розуміючи, навчилася перетворюватися на іншу особу, бути нічим і ніким, жити в шкірі інших. Вона ніколи не просила батька не відводити себе до того місця, ані розповідала йому, що відбувалось у ті довгі години, проведені всередині оселі. Фотограф, сп’янілий від грошей і полегкості, намагався заспокоїти совість химерою доброї справи, чином християнського милосердя. «Якщо не хочеш, ти не маєш ізнову йти до цього дому, чуєш? — казав їй щовечора батько, вертаючись з осторонця Понсів. — Але ми робимо їм добро».

Маленький ангел здимів, коли настав день сьомий. Переказували, що пані Еулалія прокинулася серед ночі й, не знайшовши дівчинки поряд, заходилася гарячково шукати її по всьому будинку, гадаючи, що вони досі грають у хованки. Лауданум та темрява вивели її до саду, де їй чувся якийсь голос і ввижався погляд маленького анге­ла з обличчям, покресленим блакитними венами, і з губами, почорнілими від отрути; той голос кликав її з-під вод ставка, запрошував зануритися і прийняти холодні мовчазні обійми пітьми, яка притягала її, нашіптуючи: «Матінко, тепер ми будемо разом назавжди, як ти й хотіла».

Протягом років фотограф із дочкою об’їхали міста й містечка всієї країни зі своїм ревю оман і втіх. У сімнадцять років Лаїя вже встигла навчитися утілення життів і облич, спираючись лише на старі малюнки, фотографії, якусь призабуту оповідку чи спогади, що не хотіли померти. Іноді її мистецтво повертало смуток за першим потаємним і забороненим коханням, а її тремтливе тіло прокидалося під руками відставних уже коханців, людей, що могли купити в житті все, за винятком того, чого прагнули найбільше та що вже їм минулося.

Торговці, що їм не бракувало грошей та бра­кувало життя, пробуджувались, нехай лише на кілька хвилин, у ліжках жінок, яких дівчина відтворювала з розказаного потаємного бажання, зі сторінок щоденника або сімейного портрета, і спогад про яких супроводжував їх протягом усього життя. Іноді її чудесне мистецтво сягало такої висоти, аж клієнт губив розуміння, що то просто ілюзія, аби потьмарити його відчуття й отруїти їх задоволенням на якісь миті. І тоді вірив той клієнт, ніби ця дівчина й була тою, кого удавала, що предмет його бажання оживав, і він не хотів відпустити його. Він був готовий втратити майно чи своє попереднє обридле життя — порожнє й безплідне, — аби прожити залишки своєї ілюзії в обіймах цієї дівчини, яка втілювалася в те, чого іншим найбільше бажалось.

Коли таке траплялось, а траплялося це щоразу частіше, бо Лаїя навчилася читати душі й бажання чоловіків так точно, аж навіть її батько відчував іноді, що гра зайшла занадто далеко, обоє зникали на світанку, мов утікачі, і кілька тижнів затаювалися в іншому місті, серед інших вулиць. Тоді Лаїя ховалася в номері розкішного готелю, спала майже цілий день, занурена в летаргійний сон мовчання й печалі, а батько тим часом вештався по міських клубах, розтринькуючи капітал, який вони зуміли згромадити лише за кілька днів. Обіцянки облишити таке життя порушувалися знову, і батько обіймав її, шепочучи, що от іще тільки одна нагода, ще тільки один клієнт, і тоді вони усамітняться в якомусь будинку на березі озера, де Лаїя вже ніколи більше не муситиме втілювати в життя приховані бажання якогось заможного й хворого від самотності пана. Лаїя знала, що батько бреше, бреше, не розуміючи, що робить це так, як і всі великі брехуни, які спочатку брешуть самим собі, а далі вже не здатні побачити правду, хоч би вона й ранила в самісіньке серце. Знала, що він бреше, і прощала, бо любила його й у глибині душі бажала, щоб гра тривала, щоб незабаром знайти іншого персонажа, якому зможе надати плоті й крові та яким зможе заповнити, бодай на кілька днів чи годин, ту велику пустку, що ширилась усередині неї, поїдаючи її щоночі, коли вона серед шовкових простирадл у номері вишуканого готелю очікувала на повернення батька, сп’янілого від алкоголю й невдачі.

Щомісяця Лаїя приймала візит одного зрілого чоловіка зі скрушним обличчям, якого батько називав доктором Сентісом. Доктор, чоловік крихкотілий, жив загороджений від світу за скельцями своїх окулярів, які — сподівався він — приховували його зневірений переможений погляд, і знавав колись кращі дні. Замолоду, в роки найбільшого піднесення, доктор Сентіс володів престижним кабінетом на вулиці Аузіяса Марка, куди приходили пані й панночки на виданні чи що вже й по всьому. І там, із розчепіреними ногами простягнуті в залі з блакитною стелею, вершки барселонської буржуазії вже не ховали перед добрим доктором секретів чи сорому. Завдяки його рукам на світ з’явилися сотні здоровеньких малюків, а його піклування й поради врятували життя, а незрідка й репутації пацієнток, що не були належно навчені, аби та частина тіла, що найдужче палала й тріпотіла, зберігала більше секретів, ніж таїнство Пресвятої Трійці.

У доктора Сентіса були спокійні манери й дружній, лагідний тон людини, яка не бачить сорому чи ніяковості у справах житейських. Приязний і спокійний, він умів завоювати довіру й пошану жінок та дівчат, заляканих монашками й приплачуваними ченцями, які розказували, ніби сором буває тільки в темряві або за наущенням нечистого. Він пояснював їм без сором’язливості та маніження, як функціонує їхнє тіло, і навчав не відчувати якогось там встиду перед тим, що, як вважав він, було Господнім витвором. Звичайно ж, людина талановита й успішна, гідна й чесна не могла так легко існувати в суспільстві, й скоріше рано, ніж пізно, вибила її година. Падіння порядних завжди є справою рук тих, хто найбільше їм винен. Зраджують не тих, хто прагне нас занапастити, а тих, хто простягає нам руку, і стається це, аби просто не визнавати боргу вдячності, який маємо перед ними.

У випадку доктора Сентіса, зрада вичікувала певний час. Протягом років добрий доктор пі­клувався про одну високородну пані,