Читати книгу - "Фермерська романтика, Валерія Оквітань"

 — Я ж не сказав, що геть ні на що не здатні. Просто тут ваша допомога нам не потрібна, правда ж, Костян. Підтверди тьоті.

Тьоті? Це він її так назвав? Нахаба така. Тася ледь не побагровіла від почутого. Вона була молодою дівчиною, нащо було її так ображати.

— Взагалі-то я не напрошувалась до вас у помічники. Мене Ольга відправила дізнатись де дитина. І сказала, що якщо він з вами, то мені варто перевірити чи не встигли ви вже щось витворити з Костею. Я перевірила, більше в  мене немає причин з вами знаходитись.

— Олька знала, що малий зі мною, я їй про це сказав, коли ми виходили з дому, — з зухвалою посмішкою повідомив дівчині Євген, зручніше перехоплюючи дитину на руках. 

— Дядь, — почав він вириватись, привертаючи до себе увагу обох дорослих.

— Що таке?

— А мозе ми на либок сходимо подивитись? — він склав рученята біля ротика, потираючи ними, голівку сходив на бік, а губу надув. 

Тася була впевнена, що якби до неї хлопчик звернувся з таким виразом обличчя, то вона б точно не встояла б і зробила все так, як він того вимагав.

— Які рибки, Костян? Скоро вечеря, нас мама шукатиме, — грізно мовив чоловік, не піддаючись на провокації дитини.

— Ну, будь ласка, вона ще не бачила їх, — вказуючи на дівчину пальцем, канючив він. — Я тез встиг за ними скучити. Ну, будь ласка. На п’ять хвилинок.

— Що за рибки? — якомога незацікавлено поцікавилась дівчина.

— На ставку ми розводимо рибок, от малий і проситься туди,— пояснив чоловік спокійно, чим добряче здивував дівчину, бо це було вперше, коли він звернувся до неї без іронії.

— То до вечері час ще є, можемо сходити, — знизала плечима Тася.

— У нас з Костиком справи були, — нагадав чоловік, показуючи на велосипед, що стояв розібраний позаду нього. — Ми їх ще не закінчили. 

— Завтла закінчимо, ходімо, — вмовляв дядька племінник.

Євген, дивлячись на ентузіазм хлопчика, просто не зміг йому відмовити. Він любив цю дитину, і це було видно неозброєним оком. 

— А це далеко? — поцікавилась Тася, крокуючи за впевненими хлопцями.

— Та ні, хвилин десять ходьби, — повернув голову до неї чоловік. — А, забув спитати. А ви змій боїтесь? Сподіваюсь, що ні. Бо вони там водяться.

— Які змії? — злякано запитала жінка, зупиняючись на місці.

— Звичайні, — знизав плечима чоловік і продовжив шлях.