Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

— Мічко, що таке?

Він дихнув на мене часником і конденсованою ейфорією.

— Ну як же! Ви не чули? — Він ухопив зіжмакану газету й залопотів нею над головою, неначе прапором. — Мєрзов побив японців під Юле!

— Це навіть дуже можливо, газетярі щось там викрикували, — але чому ж акурат у тобі це збуджує таку втіху?

— Буде зимове перемир’я! Велика амністія! Підуть нові укази про земства! Податки вниз, розтальники вгору! O! — він вийняв із кишені сувій тонких аґітаційних брошур і тицьнув нам по кілька. — Тримайте! Тримайте!

— А чому б то щирий комуніст тішився тріумфом Імператора?

— Е-е-е там, тріумф — тріумф чи поразка, будь-що, аби лиш не тринадцятий рік війни без кінця, мети й сенсу. О, тепер усе рушить! — Він розмашисто поцілував мене справа, і зліва, і справа. — Тепер рушить! Відлига! Весна!

Альфред відсунув від себе пропаґанду, витер хустинкою уста й чоло, дістав ще одну цигарку.

— Революцію найлегше запалити від вогню війни, правда ж? Люд не вийде на вулиці помирати за слова й ідеї, а за хліб, роботу й на кілька копійок вищу денну ставку — авжеж. Отже, чим кращі справи в економіці, тим мізерніші шанси на всеросійське повстання. Хронічна війна двох наддержав завжди дає надію на економічний крах. Але хто повстане проти переможного Государя Императора в мирний час?

Мічка присунув собі крісло, відтак присів із протяжним зітханням, наче з самовара пару спустили, пфффф! — і вже закочує рукави сорочки, ослаблює комірця, широко розставляє слонячі ноги, крісло рипить, Мічка Фідельберґ нахиляється до співрозмовника, надимає груди, буде тими грудьми боронити Революцію.

— Тисяча дев’ятсот п’ятий! — заревів він. — Тисяча дев’ятсот дванадцятий! Скільки можна, панове! Щоразу ті самі помилки! Більшовики й есери ніколи не навчаться, то принаймні Бунд уже схаменувся. Якби ми мали робітничий клас, як в Англії чи Німеччині. — Але хто тут мав би робити революцію, питається, темні селяни? Чого народники з ними досягли, відомо; їм легше завербувати задля ідеї аґентів охранки, ніж селянство: люд, відданий землі, сам є реакційним класом. Що з того, що постріляють трохи царських міністрів, покидають бомби в генералів? Генералов у царя много!

— Значит, что? — приєднуєтеся до струвівців і придворних соціалістів?

— Я плюю на них! — він сплюнув. — Я не кажу про ті чи інші камарильї, а про Історію! Бо вся річ у тому, що в сучасному стані країни революція не має шансів на успіх. Ми переконалися на власній шкурі, двічі заплативши робітничою кров’ю, саме в п’ятому й дванадцятому, а тоді самодержець теж здавався ослабленим японськими війнами, й усе нібито свідчило на нашу користь. Але ви би, панове, так само не влаштували соціальної революції в Стародавньому Римі! Маркс це добре знав: Історія точиться за залізними правилами логіки подій, і не можна просто перестрибнути того чи іншого етапу, — тож не відразу народжується метелик, спершу потрібна личинка, потрібна лялечка.

— Лєнін…

— Лєнін уже тільки кусає в литки швейцарських сестер-жалібниць.

— Мічко, — нахилився я до задиханого Фідельберґа, — чи я тебе добре розумію? Ти підтримуватимеш буржуазію і капіталістів, бо тільки після них може відбутися справжня пролетарська революція?

— Щоб влаштувати пролетарську революцію, потрібен пролетаріат! Хіба що ти віриш у богостроительство, або химери Бердяєва et consortes, або тих народницьких соціалістів, що їм Ґєрцен і Чернишевський на уме, і які досі правлять про історичну місію Росії і що зовсім не потрібно доганяти Захід і повторювати його помилки, а тільки без буржуазії і міщанства, оминаючи меандри капіталізму, вони буцім виплекають питомо російський соціалізм із первозданного народного духу общини, ех. Руска містика! А що каже Троцький? Навіть якби якимось дивом — змова Чотирьохсот, божевілля володаря, стихійне лихо, нестихійне, — навіть якщо одна країна потрапить під владу трудящих, одразу ж усі ближчі й дальші країни старого ладу кинуться на неї і розіб’ють в дребезги, не дозволяючи соціалізмові досягнути більшої зрілости. Революція мусить охопити враз усі держави, або принаймні більшість із них, більшість, вимірну в сенсі економічної та військової могутности. Адже не досить прорахувати історію однієї країни: ефективно можна прорахувати тільки Історію, тобто всеосяжну, всереґуляторну систему діянь. Чи бачать це панове математики? Та ж бачите, звісно!

… То що ж слід зробити? Відкрити ці консерви! Втягнути Росію в двадцяте століття, навіть всупереч їй самій! Так, так: насильством розморозити Історію! Розморозити Історію, кажу! Спершу Оттепель, потім Революція! Але не Оттепель волею божою, з циклів метафізичних послана, а, — він стиснув схожий на дрючок кулачисько, — нашими, людськими руками вчинена! З праці, з розуму, з науки, з грошей! Ось, — відсапнув він, хапаючи насамкінець повітря, — такий я новий розтальник…

— Я вже перестав стежити за пертурбаціями в Думі, — чи троцькісти тепер, бува, не в якомусь тактичному союзі зі струвівцями й столипінськими трудовиками? До того ж, власне кажучи, що це міняє? Яка полякові різниця? Така російська влада, сяка російська влада.

— Відроджена Польща мусить бути Польщею соціалістичною! І буде!

— Ну, але це й так годі прорахувати, — Тайтельбаум затягнувся тютюновим димом. — Якщо ви увійдете в альянси, котрі призведуть до пом’якшення реакційної політики, то цим ускладните революційну роботу: йдеться ж бо про те, щоб царизм і буржуазія гнобили пролетаріат, чи не так?

Я підняв палець.

— Діалектика, Альфреде, ді-а-лек-ти-ка!

— Чому ж тоді ми не можемо почекати на революцію також у Німеччині, в Англії, в Америці?

— Не знаються на гнобленні западные капиталисты. Тільки росіянин так уміє гнобити слабких і бідних, щоб їм навіть життя не шкода було.

— Що за нісенітниці ви городите! — Мічка аж грюкнув кулачиськом по стільниці. — Там буржуазія тримається ще сильніше, бо мала більше часу, щоб укорінитися й окопатися! Зате в Росії — у Росії, у Царстві ми від самого початку готові! Нехай лиш Історія рушить з місця, нехай лиш ми досягнемо необхідних умов, — революція неминуча!

— Сумніваюся… З Петром Струве біля керма уряду й соціалістами, які двадцять років засідають у Думі…

— Може, однак, краще сподіватися на якусь бійню на фронті й вуличні заворушення… І голод на селі. Хоча досі вони вмирають від голоду доволі сумирно, дворян і чиновників не вирізують, Пугачова не пам’ятають, — Альфред скептично скривився. — Ну й військо, військо передусім, — не один чи два збунтовані кораблі, а полки, армії.

— Які власне почнуть повертатися додому.

— Економіка мусить запрацювати, це напевно, — визнав я. — Хоча не знаю, чи для лихварів це аж така добра новина.

Фідельберґ ляснув себе по спітнілому чолі, що пролунало як соковитий ляпас.

— Ах, пане Бенедикте, дідусь уже…

— О, власне, Мічко! —