Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

— Захистіть мене, архангели! — Фідельберґ підхопився і, задкуючи рестораном, вимахував перед червоним обличчям великими долонями, чинячи знаки проти злого. — Дорого мені обійшлося таке посередництво! Геть звідси!

Альфред провів його поглядом.

— Справді, Бенеку, ти не мусиш мені зараз повертати, якщо…

— Де там! Перш ніж вони встигнуть нагадати про повернення боргу, слід попросити про наступну позичку — й вони втішаться, що врятували гаманець.

— Ну, так, — він розчавив недопалок, застебнув піджак, підняв портфель. — То коли від’їжджаєш?

Я крутив у руках леґальну-нелеґальну брошурку Мічки, надруковану дрібним невиразним шрифтом, з дюжиною статей сумнівної ортографії, густо всіяну знаками оклику, з однією намазюканою карикатурою й одним віршем Єсєніна внизу на останній сторінці.

— Завтра.

— До Сибіру, кажеш. Через Тюмень й Іркутськ, так?

— А що таке?

— Нічого, нічого… — він завагався, замислився. — Коли я отримав оту нагороду від Каси М’яновського… Її переважно фінансують східні новобагатьки — поляки з Азії, з Кавказу, з Далекого Сходу. Ти був тоді на банкеті?.. Ні, мабуть, ні. Я познайомився з одним із отих маґнатів хутра, золота, вугілля і крижліза, він профінансував кілька стипендій для молодих математиків з Конґресового Царства, Білецький чи Білявський…

— Ну й?

— Він розчулився за горілкою, я вже мало не подумав, що почне мені декламувати своє родове дерево; я заледве його позбувся, такий характер, небо тобі прихилить і в горлянку заштовхає. Він надсилає мені на всі свята невимовно потворні листівки з поздоровленнями й обіцяє, що коли знову приїде до Варшави… Та-ак, знайду його адресу, напишу тобі рекомендаційного листа. Може тобі навіщось придасться. Потяг відходить від Тереспольського?

— Угу.

— Вище голову! Не дайся лютим, Бенеку! Не дайся Кризі!

Прикусивши язика, я складав брошуру в геометричні фіґури, Єсєніним догори.

Сніг укрив рівнину, повний місяць снить

Білий саван криги землю студенить

Зусібіч потвори тиснуть Русь мою.

Я ж у мріях бачу — революцію.

Про палець пана Тадеуша Кожинського

Не до кожного кредитора можна собі дозволити застосувати тактику, яка спрацьовує стосовно Абіезера Блюмштайна — не з кожним варто так чинити. Просто від Гершфельда я пішов Белянською до будинку Кожинських. Я застав господаря, мене запросили до вітальні. Я довго чистив чоботи від снігу й грязюки під наглядом камердинера, перш ніж він впустив мене на паркети й килими. Ми піднялися з яскраво освітлених сіней широкими дерев’яними сходами на другий поверх. Пахло цинамоном і ваніллю. З глибини коридору чулися жіночі голоси й, мабуть, голос Стася. Тут горіли газові лампи, але в вітальні ще не опустили на вікнах тикові жалюзі, ані штори з англійського кретону. Під темним небом, укритим сніговими хмарами, легко забути, що насправді тепер літо, що сонце сходить і заходить у літню пору. Через зимову хмарність на землю не потрапляє стільки тепла й світла, скільки мало би в липні, проте це й далі липневе сонце — досить поглянути, під яким кутом світить воно крізь хмари, як відбивається від снігу, якими кольорами малює шибки. Вікна вітальні виходили на захід, і тут панував предивний напівморок зимово-літнього вечора, сіра ясність.

Тадеуш Кожинський визирав на вулицю, — я тихо ступав по товстому килимі, але він мусив мене почути, — він повернувся і вказав на обшиті червоним репсом крісла.

— Щось трапилося, пане Бенеку?

Зазвичай я приходжу до Сташека у вівторки, четверги й суботи.

— Я не в справі уроків, шановний пане, — я вийняв жмут рублів, попередньо вже відрахувавши точну суму. — Мушу повернути аванс. — Він не поворухнувся і не простягнув руки, тож я поклав рублі на столі. — Мені дуже шкода, вибачте, я порекомендую вам іншого наставника.

— Чи Стась…

— Ні, зовсім ні, це Сташека не стосується.

Він чекав, заклавши руки за спину, випростаний, у щільно підігнаному сурдуті tout jour. Пан Кожинський стояв між двома високими вікнами на тлі дзеркала в позолочених рамах — силует чоловіка або темне відображення силуету в дзеркалі, годі розрізнити. Світло зимового липня окреслювало його зліва й справа, як фіґуру святого на вітражі. Він мовчки чекав, він умів так чекати довгі хвилини. Я відчував, як мої губи розтягуються в привітній посмішці: гума, делікатес, розтоплений на гарячій блясі смалець.

Я розповів йому про батька, пілсудчиків, вирок і Сибір. Він далі мовчав. Я розповів йому про візит на Медову й квиток до Іркутська. Він мовчав. Я розповів йому про батька й лютих. Не кажучи ні слова, він вийшов із вітальні бічними дверима. Я сидів, сплівши пальці на колінах, переді мною на столі — червоні деньги, наді мною на стіні — гусар і панна з квітами, навколо — безліч вишуканих дрібничок і сімейних пам’яток роду Кожинських. Великий напільний годинник пробив восьму.

Пан Кожинський повернувся з книжкою під пахвою і шкатулкою у руках. Він покликав покоївку, щоб та запалила лампу. Сівши до столу, він якийсь час придивлявся до мене з-під густих брів; лівою здоровою рукою, оздобленою масивним перснем із оком у трикутнику й Сонцем, машинально погладжуючи віко шкатулки, яке вкривали хитромудрі рослинні символи.

Коли покоївка зачинила за собою двері, він відкрив книжку. То був альбом із фотографіями.

— Я не знався із твоїм батьком, юначе, але знай, що тебе не випадково порекомендували мені учителем Стася. Ми намагаємося допомагати сім’ям старих товаришів. Про тебе мені написав знайомий знайомого; я написав знайомим.

Він урвав.

Я опустив погляд.

— Я, мабуть, уже про дещо здогадувався…

— У тисяча дев’ятсот дванадцятому, — продовжив він, перебиваючи мене, — я брав участь в операції зі звільнення товаришів зі Спілки чинної боротьби, яких транспортували до Катеринослава й Севастополя на Чорноморські процеси. Як ви, напевно, знаєте, акція вдалася, але згодом нас почали ще наполегливіше переслідувати. Ми розділилися — міста були небезпечними; більшість із нас намагалися пробратися до Галичини, багатьох упіймали. Мій підрозділ обрав напрямок на Румунію, урешті нас прогнали крізь креси й відрізали над Дністром, ми тікали третій тиждень, був уже жовтень, і ми знали, що Пілсудського схопили, революція у Росії зазнала поразки, а японці відступають на всіх фронтах. Тепер йшлося лише про те, щоб відірватися від казаков; урешті ми самі мало не заблукали. Ми їхали степом, подалі від людей. Села було видно здалеку, завдяки димові у небі. На оте ми натрапили в сутінках і раптово. Ми гадали, що нас і так побачили, та