Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

— Допасувати мову до логіки, — але то вже не буде наша мова.

— Ну то й що? Якщо логіка є відображенням об’єктивної реальности, а не тільки освяченим традицією забобоном, який живе в наших головах, — то ми повинні тут чинити так само, як фізики, котрі поступово допасовують мову математичного опису світу до цього світу.

— Знайти таку мову, якою можна висловити істину… Тобто, в якій усе, що можна висловити, буде або хибним, або істинним. Гм, — він знову задивився крізь вікно на засніжений пасаж. — По-перше, такою логічною мовою ти не міг би говорити про самого себе. Щоб оминути антиномію брехуна, тобі довелося би викинути з мови всі констатації про істинність або хибність висловлень цієї мови.

Я пирснув.

— Отож, це знову була би мова, якою годі висловити істину.

— Ні! Ти сказав би, що сніг падає, — він махнув рукою у бік шиби, — але не сказав би, що кажеш правду, говорячи, що сніг падає. Не тією самою мовою. Розумієш?

— Але це, своєю чергою, не дуже пасує до нашого світу. Чи справді ми маємо в ньому лише істину чи оману?

— А-а, то вже зовсім інша пара калош! Котарбінський має рацію: певні твердження можуть не бути ні істинними, ні хибними, доки не трапилися події, про які вони мовлять. Лешневський — ортодокс Ляпляса, тільки тому він вважає усе майбутнє уже втіленим. Але фраза «Цар Ніколай Другий не дожив до свого шістдесятиріччя» не буде ні істинною, ні хибною ще впродовж чотирьох років. Проте, коли подія уже відбудеться і коли оті твердження стануть істинними або хибними, вони вже не зможуть згодом втратити цю властивість.

— Бо ти дивишся, як на процес, як на якусь логічну м’ясорубку, в яку з одного боку — з Майбутнього — впихаєш безформні шматки м’яса подій, луп-цуп, перекручуємо їх через Теперішність, і з іншого боку м’ясорубки — в Минуле — виходить логічний фарш двома рівномірно розділеними потоками: істини й омани.

— Ну, більш-менш згоден…

— А тепер заморозь усе це.

Він вжахнувся.

— Що?

— Заморозь, затримай, зупини. Ти можеш бути впевнений лише в своєму Тепер. Усе решта — все, що до Тепер прилягає, але не міститься у його межах, — є сумнівним, існує лише як гіпотеза, заснована на Тепер, і лише тією мірою, якою ти можеш про це здогадуватися. Тайтельбаум дивився на мене уже зі співчуттям.

— Ти справді думаєш, що судження про минуле ми робимо істинними чи хибними — розкриваючи їх? І що ми позбавляємо їх хибности й істинности — забуваючи, втрачаючи знання? Бенеку!

— Але ж так діється із судженнями про майбутнє, щодо цього ми згідні, чи не так? Бог не користується тризначною логікою, бо Він усе знає; Його мова є мовою «так-так, ні-ні». Як рече Писання і доктор Айнштайн. А те, що люди можуть пізнати тільки ті події, які стосуються їхнього Тепер… Що я маю у такому разі сказати про лютих? Той на перехресті сьогодні… Скажи мені: якби ми сприймали реальність зовсім по-іншому, якби ми жили в іншій реальності, в іншому потоці часу, — чи послуговувалися б ми тією самою логікою? Ти знаєш, що ні! Альфред замовив каву. Він розстебнув комірець і навіть відкинувся на спинку крісла.

— Себто без когось, хто б цю істину висловив, годі було би стверджувати, що світ існує, чи не так? Твердження «Світ існує» не буде істинним — ані хибним — доки хтось його не висловить.

— Спершу взагалі не буде такого твердження, отож…

— То як же так діється, що у всіх культурах, у всі часи всі мови творять однакові категорії істини й омани, ба! що всі вони покликаються на принцип несуперечности?

— Бо це все ще людські культури, засновані на досвіді, засвоєному завдяки двом очам, двом вухам, і який у мавпячому мозку обертається… Ти ж вивчав біологію. Подумай: скільки існує земних видів, оброслих іншими органами чуття, які базуються в інших середовищах.

— То як же: маємо одну, об’єктивну логіку, закорінену в самій реальності, — чи сотні різних логік, залежних від мисленнєвого й чуттєвого апарату виду?

— І кожна іншою мірою та з іншого боку наближається до логічних засад всесвіту.

— Ах! І по-твоєму, люті…

— Не сприймають світ так, як ми. Вони живуть у іншому світі.

— Ти маєш на увазі цілковито детермінований світ? Безвольні тварини, які знають усе про своє майбутнє?

— Ні, ні, якби він знав про майбутнє, то взагалі б тудою не поліз!

— То про що ж…

— Загадка: світ, який найкраще описує логіка Котарбінського, — і світ, описуваний моєю логікою, у якій тільки судження про сучасність заморожені: або хибні, або істинні. За чим ти відрізнив би ці світи?

— Е-е, за плинністю істини про минуле?

— Що це значить? Порозмовляй з будь-ким про тисяча дев’ятсот дванадцятий або про Січневе повстання.

— Одна річ факт, а інша — пам’ять, думка про нього.

— Пам’ять! — пирхнув я гнівно. — Така пам’ять — це не дар, а прокляття: оскільки ми пам’ятаємо тільки минуле, й пам’ятаємо одне минуле, кожен своє, то коримося ілюзії, — і доктор Котарбінський не виняток, — наче минулі події залишаються навіки усталеними, замороженими в істині. Й усі логіки ми будуємо на підставі цієї ілюзії.

Альфред задумливо згортав і розгортав білого носовичка.

— За чим би я відрізнив ці світи… Чи ти гадаєш, що їх годі відрізнити? Але ж у твоєму світі існувало би водночас багато минулих, однаково істинно-хибних, так само, як цієї миті існує багато майбутніх нашого тут рандеву: в деяких ти виходиш першим, в деяких я, в деяких ми зустрічаємо…

— Пане Тайтельбаум! Пане Ґерославський! Кого бачать мої красиві очі!

Отож і об’явився нам Мічка Фідельберґ із Товариства взаємної допомоги торговельних прикажчиків Мойсеєвого віросповідання Варшави, секретар гуртка варшавських соціалістів і далекий родич Абіезера Блюмштайна. Добряче вже напідпитку й рясно спітнілий під свіжо накрохмаленою сорочкою, з обличчям, осяяним алкогольним блиском, аж йому бра відбивалися на гладких ланітах, наче сонце на куполах собору Алєксандра Нєвского, — коли він наді мною схилився з подихом вогнистим, просто в мій ніс спрямованим, то немов гарячий рефлектор спалахнув у мене перед очима, неначе розчинилася переді мною ревуча піч. Мічка важив близько двохсот кілограмів, був також відповідного зросту. Коли він сперся на стільницю, ми почули скрип і тріск дерева, скло закректало; коли ж він знову випростався, потьмяніли за ним вуличні неонові вогні.

— Моє шанування, моє шанування, дайте-но обійму моїх