Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Голод не нагадував мені про своє існування, поки малий не заговорив про їжу. Мій живіт забурчав. 

– Що ж, поїсти чогось смачненького зараз не завадило б, – сказав я. 

– Так, але спочатку вдягни форму, а то тобі не можна з’являтись в такій чудній одежі! – сказав Льоша, піднімаючи догори вказівний палець.  

– Я так розумію, це обов’язково…– я опустив голову. 

– Авжеж піонере! Носити форму потрібно з гордістю!  

Я встав, отряхнувся та пішов до цього рудого хлопчика. Може хвилин п’ять ми йшли в тишині, але мені захотілося її порушити. 

– Слухай, а ти ж Олексій, так? 

– Так, але мене всі називають Льошею, або Льошиком. 

– А мене… 

– А тебе Міша звати, мені казали! – крикнув він посміхаючись. 

– Саме так, – відказав я.  

– А ти звідки взагалі, з міста, з села, як я, чи може з смт? 

Повністю все я виказувати йому не хотів, та й поглядав я на нього іноді з якоюсь недовірою, але поки що питання були примітивними, ця інформація йому нічого не дасть. 

– Та я з Києва сам буду, з столиці. Там краще жити аніж у селі, або в якомусь смт. 

– А от я з села Паляничниці, що біля Фастова, я хоча й був лише декілька разів у місті, але з впевненістю тобі скажу, що в селі – веселіше! 

– В моєму розумінні, село – це три березки, церква і старі дерев’яні хати. 

– Ні, в нас не так, в нас весело, колись може приїдеш до мене погостювати, я тобі це доведу, – сказав Льошик легенько штурхаючи мене в руку. 

За балачками, час летів швидко, настільки, що я навіть не помітив, як стояв біля дверей у вже «свій» будиночок. Зайшовши до середини, я причинив двері та передягнувся. Свій одяг, я склав обережно до шафи. Форма була зроблена, наче на мене шили. Нічого не жме, не давить, носити її приємно. Тільки краватки чомусь не було. Що ж, поправивши волосся, я поглянув на себе у маленьке дзеркальце, що стояло на тому ж столику, де була й моя форма. Красень! Тепер можна піти поїсти сирників, якщо їх звичайно ще не поз’їдали або не повикидали в помиї, як це робили в нашій школі, після того, як всі поїдять. 

Льошик був моїм гідом, і не був скупим на слова. Він описував мені кожне місце, яке ми проходили, кожну хатинку. 

– Он там, – вказував він на дерев’яний будиночок жовтого кольору, – живе Настя та Аня, дві дівчинки з нашої групи. Далі, – тепер він вказував на блакитний будиночок з білими полосами, – Аліна й Віка. Лєра живе окремо від інших, сама. Я тобі потім покажу де. 

– Аліна й Віка також в нашій групі? – вирішив спитати я. 

Відповідь була коротка: 

– Так! 

Ми пройшли будинок вожатої, ще декілька так самих хатинок, де проживали піонери, проминули площу, фонтан, сад, та багато чого іншого. Переважну кількість часу мені доводилося чути про те, до кого в загін я попав. З почутого, можна було зрозуміти що переважна кількість в загоні – це дівчата. Хлопці також були, але я поки що почув лише про декількох, а саме про Вадима, Андрія та Богдана. Про всіх відразу Льоша казати не став, мабуть щоб перше враження про них всіх було створене побачивши їх в живу. Що ж, на мою думку так буде навіть краще. Дійшовши до їдальні, я побачив багатьох піонерів та піонерок. Дівчата бігали за хлопцями, менші грали в «Море хвилюється раз» та «Їстівне-неїстівне». Дивлячись на них, я випадково згадав себе в дитинстві. Я був таким самим. На хвилиночку, був навіть в дитячому таборі «Артек» що в Криму. Як же це давно було… Але з моїх дитячих спогадів про дитинство мене витягнув Льоша, який гукав мене до себе махаючи рукою. Що ж, я продовжив йти з ним далі. Навкруги росли каштани, під якими стояли довгі дерев’яні лавки. На деяких з них сиділи як мені здалося вожаті, які щось жваво між собою обговорювали. Дорога була вкрита сірою плиткою, де не де потрісканою. Між нею росла трава, яка була схожа на маленьких зелених змійок. Їдальня виглядала з вулиці геть новою, мабуть хтось не пожалкував виділити на неї грошей. Велике крильце, по боках були вбудовані в стіну два маленьких ліхтаря, довгі відчинені двері білого кольору, що запрошували ввійти в середину. Вона була велика, двоповерхова, здавалося що в неї може поміститись весь табір. Що ж, роздивившись все навкруги, ми нарешті підійшли до свого загону. Якась дівчина моїх років про щось сперечалася з хлопцем, який був менший як за зростом, так і за віком. Інші уважно слухали в стороні, але потім також долучилися до суперечки. 

– Ми сьогодні не підемо з ночівлею в ліс, сьогодні в нас є інші справи, й ти сам про них знаєш. До того ж сьогодні в нас в планах провести день з новеньким! – казала біловолоса дівчина. 

– Але тут нудно! Ми нікуди не ходили вже цілий тиждень! – промовив худий хлопець. 

– Слухайте, перестаньте вже сваритися, як діти маленькі! – втрутилася інша дівчинка з коротким волоссям. 

– Але ми по суті й так діти, – відказав хлопчик. 

– Так, діти, але хтось старший, а хтось менший. Я обіцяю, що я поговорю з Оленою Володимирівною про похід у ліс на цьому тижні. Але сьогодні ми ще будемо тут! – промовила вона.  

Я підійшов до них і почав їх роздивлятись по-уважніше. Тим хлопцем як я розумів був Богдан. Дівчиною, в якої було коротке волосся, була Аня, а от та що з каштановим довгим волоссям була Лєра, помічниця вожатої, її права рука.