Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Хотів вже знову почати пересуватись, як звідки не візьмись, вибіг цілий піонерзагін. Мені повезло, що від такого повороту подій я впав у кущі, з яких тільки но виліз. Співаючи якусь веселу пісню на російській мові, вони пролетіли повз мене, наче стадо коней. Хух, пощастило, що не помітили, в наступний раз потрібно бути більш обачним. Я зняв куртку і зав’язав її собі на поясі, а рукава в сорочці просто закатав по лікті. Жарко було на стільки, що не описати словами. Мені відчувались сорок градусів за Цельсієм в тіні, а як виходив на сонце, так всі п’ятдесят! Куди саме йти, я не знав, орієнтувався на ходу, намагався згадувати, якою саме дорогою мене сюди привели. Щось згадав і пішов прямо й на ліво, минувши площу, я побачив білий цегляний будинок. Після цього мені стало зрозуміло: тут я вже був. Тільки я не відразу збагнув, що це саме те місце, тому, що мені здавалося, що тут стоять повинно стояти два великі білі будинки, а не один. Піонерів намальованих, я також не побачив ніде, мабуть вони були живі, і просто стояли дивилися на мене. Я все йшов і йшов далі. Вирішив дістати телефон, та перевірити наявність зв’язку. Не ловить нічого. Чудово. Побачив клумбу, біля якої стояли маленькі хлопчики та дівчатка, які допомагали садити нові квіті своїм вожатим. Або просто садівниками, я не роздивився. Минути їх було просто, і от, навпроти мене темний ліс. Все що мені потрібно – це йти прямо і нікуди не звертати, я дійду до своїх друзів, все їм розповім і ми поїдемо звідси. Все просто. Дійшовши до місця наших палаток, я не побачив нічого. Там просто росла зелена трава, по якій повзали мурахи. Ні тобі палаток, які ми розгортали для ночівлі, ні машин, ні сміття, ні колоди, навіть слідів від костра не було. Замість того, що я хотів би побачити, не було нічого, проте стояв шлагбаум, покрашений у біло-червоні кольори, сліди від шин, та будку з охоронцем, який закинувши ноги на стіл, спокійно собі спав. Він був вдягнений геть не типово для свого віку, а йому на вигляд було років тридцять. Так, як він, вдягалися люди з СРСР. Що робити я не знав, тому просто сів на землю, затулив голову руками і почав думати. Сидів я так, поки з-за моєї спини мене не вивів з роздумів чийсь голос: 

– Ти сюди прийшов подихати свіжим повітрям? Я також полюбляю сюди приходити, коли мені сумно, або коли весело. У вільний час я люблю милуватись красою лісу та співом пташенят. Поки йшов за тобою побачив маленьку білочку. 

Я повернув голову до нього. То був той хлопчик з рудим волоссям. Як він взагалі мене побачив? Я намагався бути, як тінь!  

– Слухай, хлопчику, ану скажи мені де ми? 

– Ми в лісі, – відповів він широко всміхаючись. 

Тепер я міг його добре роздивитись. Це був товстенький хлопчик, з маленькими ніжками. В нього були кривуваті передні зуби, це було видно, коли він посміхався. Це ще дитина. І чомусь як тільки я його побачив, мені стало тепло на серці. Чомусь захотілось з ним поговорити. Про красу цього чарівного лісу, про місцеву флору і фауну, про все на світі. Про красу цього світу, цього нереально для мене світу. Світу – який здавався мені чужим, не справжнім, не щирим, хоча я розумію, що як тільки він на мене підводить очі, я здаюсь йому таким самим. Це все було не схоже на мене. Ці теплі і милі бажання та почуття вмить зникли, після того, як я згадав, що саме через нього я тут застряг, це ж саме він побачив мене і покликав ту божевільну. Тепер мені хотілося пнути його, як футбольний м’ячик, щоб він полетів геть звідси в невідомому мені напрямку. Але й ці емоції довго в мене не залишилися. Я зійшовся на думці, що він просто робив те, що йому було сказано. 

– Я розумію що ми в лісі, – сказав я, – я маю на увазі де саме ми знаходимось? 

–В Київський області, – сказав він з невинною дитячою посмішкою. 

В мене скоро увірветься терпець, наближення цього я відчував, довелося вдихнути повні легені повітря, не надовго затримати і повільно видихнути. Я так і зробив, мені трішки покращало, але повністю спокійним я стати не зміг. 

– А конкретніше де ми? 

Я намагався говорити, як можна спокійніше. Не сильно хотілось своєю лайкою, прогнати всіх місцевих лісних жителів та розбудити охоронця, який мабуть бачить вже не перший сон. 

– В піонер таборі, «Конвалія»! 

Я думаю він зрозумів, що коли я питав де ми, то мова йшла саме про місто чи село, в якому ми знаходимося. Коли ми сюди їхали, я пів дороги прохропів, про що тепер почав сильно жалкувати. 

– Добре, проїхали, – сказав я, – а скажи мені от що, чого ти пішов за мною? Тобі нема чим більше зайнятися? 

– Звичайно є, – відповів хлопчик, – мені Олена Володимирівна доручила показати тобі наш табір та познайомити тебе з нашою ланкою. 

Я зітхнув. Дав собі пару ляпасів в надії прокинутись в палатці або хоча б поряд. Моя віра в те, що це просто свідоме сновидіння, остаточно зникла. Чуда не сталося. Моїх друзів немає. «Я застряг тут назавжди» – думав я. Але так просто я здаватись не збираюсь. Я найду звідціля вихід. Мені тут не місце. Досі не можу повірити що я знаходжуся в СРСР! 

– Навіщо ти себе б’єш? – кричав хлопчина підбігаючи до мене. 

– Розумієш, я просто не виспався, а ляпаси роблять мене бадьорішим.  

Він дивився на мене якось з не розумінням. 

– Може підемо поїмо, а потім я покажу тобі табір? Якщо ти ще не хочеш, я почекаю тебе тут, але було б добре якби ми пішли зараз, бо я нічого не їв, – продовжував він чухаючи скроню, – та й ти мабуть також, а зараз в їдальні є сирнички свіжі зі сметанкою та солодкий вишневий компот.