Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Дивіться кого я привів! Знайомтесь, це – Міша! – сказав Льоша. 

Вони всі повернули на мене голову та не зводили з мене очей. Я дивився на них, а вони – на мене. Мабуть їм було дуже цікаво, як виглядає новенький, тобто я, і тут я раптово з’являюся. Якось дико було ловити на собі стільки очей. 

– Ем-м… Привіт, – це все що я зміг з себе видавити. 

– Привіт Міша, мене звати Валерія, але ти зви мене просто – Лєра, – сказала помічниця вожатої протягуючи мені руку. 

– Я Вадим, – до мене підійшов хлопець в окулярах мого віку також протягуючи мені руку. 

– Це ось Настя й Аня, – сказала Лєра, – Аліна з Вікою як звичайно запізнюються, а Андрій та Богдан зараз з іншими в бібліотеці, з ними всіма ти познайомишся пізніше, не думаю що це буде проблема. 

– Що ж, приємно з усіма познайомитись, – сказав я посміхаючись.  

– Сьогодні ми підем робити великий костер, в честь новоприбулих, там розповіси про себе, нам всім дуже цікаво почути про тебе! – промовила Настя. 

– Так, ввечері ми збираємося пару разів на тиждень за костром, розповідати смішні та страшні історії, або просто побалакати про життя табору, так що приготуй пару цікавих історій, – підморгнула помічниця вожатої. 

– Ходімо їсти, – почувся знайомий голос в мене з-за спини, – потім підемо плавати в ставку! Стоп, а де це Віка й Аліна? Чому вони не з вами?  

А, тепер зрозуміло, це Оленка прийшла. Вже їй щось не подобається. Ну нема й нема, прийдуть пізніше.  

– Міша, ти вже познайомився з усіма? – спитала в мене вожата. 

– Так, якщо не враховувати Віку з Аліною та тих двох ботанів. 

– Міша, як ти про них говориш?! Хлопці гарні, чемні, розумні, тобі в них багато чого не завадило б навчитися. Вони – приклад справжніх піонерів, що завжди допоможуть, навчать, та підтримають! – казала не вдоволено Олена Володимирівна тикаючи в мою сторону пальцем. 

Мені на секунду здалося, що ще трохи і вона мене з’їсть зараз замість сніданку. Щось вона мене не злюбила, мабуть з першої нашої зустрічі у лісі. Або після нашої розмови вранці. Не знаю, важко поки що сказати.  

– Лєра, приведи будь ласка Аліну та Віку, я впевнена що вони в двох залишились в своєму будиночку, – промовила вожата, – або тиняються як зазвичай на площі. 

Мій живіт вже бурчав набагато сильніше ніж пару хвилин тому, нагадуючи мені, що потрібно щось з’їсти. 

– Добре, Олена Володимирівна, зараз піду подивлюся де вони.  

Олена Володимирівна подивилася на мене. 

– І Мішу з собою візьми, хай тобі допоможе. 

– Що? Чому саме я? Я не їв нічого хтозна скільки, хай хтось інший піде, он Вадим наприклад хай йде, – я вказував на нього пальцем. Подивіться на нього, по ньому ж видно що він хоче по них піти, я закладаюся. 

Вадим дивився на мене витріщивши очі настільки сильно, що я почав боятися, що вони от-от випадуть. 

– Ні, ти проштрафився, піонере, тому як покарання, ти будеш допомагати мені та Валерії. 

– Але ви казали що не будете мене сьогодні чіпати! – сказав не вдоволено я. 

Все що в моїй голові було в той момент, це те як я жадібно поїдаю купу сирників запиваючи їх прохолодним компотом, а не біготня за дівчатами, хай цим хтось інший займається. Як на мене було б логічно, якби з Валерією пішов хтось з тих, з ким вона знайома більше ніж десять хвилин. 

– Я щось такого не пригадую, – казала вожата, роблячи вигляд, що вона намагається згадати, – ідіть, я скажу кухарці хай залишить вам трішки більше сирничків, і постарайтеся не затримуватися, а то все охолоне! – продовжувала вона. – Всі інші пішли в середину! 

Я набрав повітря в легені, не довго затримуючи його, повільно видихнув. Так, мені потрібно бути більш спокійнішим, ніж я є зазвичай. Спокійнішим та кмітливішим. А ще обережнішим, я поки що не знаю які сюрпризи піднесе мені доля далі. Ми йшли в двох поміж піонерів, яких, як мені здавалося, було набагато більше ніж я міг би собі уявити. Стрункі, веселі, з усмішками, вони прямували до їдальні. Дівчина, що йшла поряд, пахнула квітучим бузком, який кружляв мені голову. Я вирішив заговорити до неї перший: 

– Так ти цей… допомагаєш вожатій? 

– Саме цим намагаюсь займатися, але це не завжди, переважну кількість часу я витрачаю за пробіжками на свіжому повітрі, прочитанням художньої літератури та навчанням малечі, – відказала мені Лєра.  

Від її посмішки я розтаяв, як кубик льоду на сонці. Ще жодного разу я не бачив такої милої посмішки. Дивлячись на неї я мимовільно посміхався. 

– Ти тут вже скільки днів? З десяток чи більше? 

– Я приїхала сюди разом з іншими піонерами на початку зміни, а це було місяць тому. Тут гарно, справді? 

– Ну-у-у, не те щоб прямо дуже гарно, але нормально. 

– А що саме тобі тут не подобається? – питала Лєра торкаючись пальчиками своїх щічок. 

– Як на мене, то тут забагато Ленінів і Сталінів. А ще багато комуністичної символіки та…