Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Тієї милої панни з арфою? — спитав Крістофер. 

— На жаль, ні,— сумно сказав Такрой. — Вона вчинила істерику, коли ти укріпив мене минулого разу. Здавалося, моє тіло, там у Лондоні, зійшло на пасмо туману, й вона подумала, що я помер. Закричала й порвала струни арфи. І пішла, щойно я повернувся. Сказала, що їй платили не за вигулювання привидів, і зазначила, що в неї був контракт тільки на один транс, тож відмовилася повертатися, навіть за вдвічі більшу платню. Шкода. Я гадав, її зроблено зі стійкішого матеріалу. Вона дуже нагадувала мені іншу молоду панну з арфою, яка була колись світлом мого життя. 

Якусь мить Такрой мав вигляд настільки сумний, наскільки можливо для когось із таким веселим обличчям. Потім він усміхнувся. 

— Але жодну з них я не можу запросити розділити зі мною горище, — сказав він. — Тож це, можливо, й на краще. 

— Тобі потрібно роздобути іншу? — запитав Крістофер. 

— Прикро, та без неї я не впораюся, на відміну від тебе, — сказав Такрой. — Професійний духовний мандрівець потребує іншого медіума, що заякорить його — найліпше музикою, — і покличе назад, якщо трапиться неприємність, і обігріє, і подбає, щоб його не турбували торгівці з рахунками й таке всяке. Тож твій дядько шукав цю дівчину у великому поспіху. З витривалістю у неї все гаразд. Голос, як сокира. На флейті грає, наче шкребе мокрою крейдою по дошці, — Такрой ледь здригнувся. — Я трохи чую її весь час, якщо дослухаюся. 

Насправді Крістоферові також вчувався цей верескливий звук, але він думав, що то, певно, флейти заклиначів змій, які сиділи рядами уздовж міських мурів цієї Всюдинки. 

Зараз вони могли бачити місто. Тут було спекотно, набагато спекотніше, ніж у Дев’ятій. Високі глинисті мури й дивної форми бані над ними мерехтіли від спеки, наче під водою. Піщаний пил збивався у хмари, ховаючи брудно-білі ряди старших чоловіків, що вклякли навприсядки перед корзинами, дмухаючи у флейти. Крістофер нервово поглядав на ряди товстих змій, що стриміли з корзин. Такрой засміявся: 

— Не бійся! Твій дядько хоче змію ще менше, ніж ти! 

Місто мало височенні, але вузькі ворота. Поки вони обидва дісталися до них, то вкрилися піщаним пилом, а з Крістофера ручаями цебенів піт. Такрой мав вигляд аж до завидків прохолодний. Всередині мурів виявилося ще спекотніше. Це була єдина вада цілком приємної Всюдинки. 

Тінисті краї вулиць були переповнені людьми, й козами, й тимчасовими стійлами під барвистими парасолями, тож Крістофер з Такроєм мусили йти уздовж сліпучої смуги сонця посередині вулиці. Всі галасували й життєрадісно базікали. Повітря здавалося густим від незнайомих запахів, козячого бебекання, курячого квохтання й дивної дзенькотливої музики. Кольори були яскраві, а найбільше впадали у вічі позолочені штучки, схожі на лялькові будинки, встановлені на кожному розі. Вони були завжди завалені квітами й тарелями з їжею. Крістофер думав, що вони належать якимось дрібним божествам. Пані під ультрамариновою парасолею дала йому один із льодяників, які продавала. Він був схожий на хрустке пташине гніздо, просочене медом. Крістофер вділив трохи Такроєві, але той сказав, що може скуштувати тільки так, як куштують їжу у снах, попри те, що Крістофер знов укріпив його. 

— Дядько Ральф хоче, щоб я приніс йому козу? — спитав Крістофер, облизуючи мед із пальців. 

— Якби підвода їхала, ми б спробували, — сказав Такрой. — Але на що твій дядько справді сподівається, так це на кота з одного із храмів. Ми повинні знайти Храм Ашет. 

Крістофер вів їх до великої площі, де стояли всі будинки богів. Чоловік із жовтою парасолькою все ще був тут, на сходах найбільшого храму. 

— Отаке. Треба ж, — сказав Такрой. 

Але коли Крістофер виступив уперед, сподіваючись знову поговорити з чоловіком із жовтою парасолею, Такрой сказав: 

— Ні, я гадаю, наш найкращий план — це зайти десь збоку, щоб потрапити всередину. 

Вони знайшли шлях униз вузькими бічними провулками, які оббігали довкола усього храму. Жодних інших дверей, як і вікон, храм взагалі не мав. Стіни були високі, глинисті і глухі, якщо не брати до уваги зловісні шпичаки по верху. Такрой досить бадьоро зупинився в пекарському провулку, де хтось викинув цілу тачку старої капусти, й подивився на шпичаки. Кінці квітучого дикого винограду плелися між шпичаками по той бік стіни. 

— Ця так багатообіцяюче, — сказав він і притулився до стіни. Життєрадісний вираз зник із його обличчя. Мить він виглядав засмученим і досить роздратованим. А тоді додав: — Оце так несподіванка. Ти зробив мене надто щільним, щоб пройти наскрізь, прокляття! 

Він подумав про це і стенув плечима: 

— У будь-якому разі, це мало стати третім дослідом. Твій дядько думає: якщо ти можеш відкрити шлях між світами, ти, ймовірно, й крізь стіну пройдеш. То як, готовий спробувати? Як гадаєш, зможеш зайти й захопити кота без мене? 

Такрой здавався дуже стривоженим і занепокоєним. Крістофер подивився на жахаючу стіну й подумав, що це, найімовірніше, неможливо. 

— Можу спробувати, — сказав Крістофер переважно, щоб утішити Такроя, підступив до гарячих каменів стіни й спробував проштовхнути себе крізь них. 

Спершу це й було неможливо. Але за мить виявив, що якщо трохи розвернутися боком у хитромудрий спосіб, то він починає занурюватися в камені. Хлопець обернувся й підбадьорливо усміхнувся до стривоженого Такроя. 

— За хвилинку повернуся. 

— Не подобається мені відпускати тебе самого, — Такрой ще говорив, коли почувся звук — ЧВАК, і Крістофер опинився по інший бік стіни, повністю обплетеної диким виноградом. 

На секунду сонце засліпило його. Він міг бачити і чути, а ще відчувати щось, що рухалося по всьому двору та враз кинулося від нього врозтіч — так безшумно і розмито, що він майже скам’янів від жаху. «Змії!» — подумав він, кліпнувши очима, скрикнув і знову закліпав, намагаючись їх як слід розгледіти. 

Це були всього-на-всього коти, що порозбігалися від шуму, який він зчинив, проходячи крізь стіну. Більшість із них на той час, коли він їх розгледів, була поза межами досяжності. Деякі залізли високо по дикому винограду, деякі порозбігалися в різноманітні темні галереї довкола двору. Але один білий кіт був менш кмітливим за інших: він тяжко і розгублено метався в одному кутку серед різких тіней. 

Цього кота можна було впіймати. Крістофер рушив на нього. Але поки Крістофер вирвався з дикого винограду, білого кота охопив переляк. Він кинувся навтьоки. Крістофер помчав за ним, крізь аркаду, завішену диким виноградом, крізь інший, тінистіший двір, а потім — крізь дверний прохід із завісою замість дверей. Крістофер відкинув завісу набік і пірнув туди, лише щоб виявити, що за нею так темно, що він знову осліп. 

— Ти хто? — спитав голос із темряви, що звучав зверхньо й здивовано. — Тебе не має тут бути! 

— А хто ти? — обережно спитав Крістофер, мріючи побачити щось, окрім зелено-голубого мерехтіння. 

— Звісно, я — Богиня, — сказав голос. — Я жива Ашет. Що ти тут робиш? Я не повинна бачити нікого, крім Жриць, до Дня Свята. 

— Я прийшов тільки, щоб узяти кота, — сказав Крістофер, — й піду, коли отримаю його. 

— Тобі не можна, — сказала Богиня. — Коти посвячені Ашет. До того ж, якщо