Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

Крістоферові очі призвичаїлися до темряви. Коли він щосили вдивлявся в куток, із якого линув голос, то зміг розгледіти людський силует, приблизно його зросту, що сидів на чомусь подібному до купи подушок, і вирізнив стиснутий в обіймах людини білий клубок — кота. Він ступив крок уперед, щоб краще його розгледіти. 

— Стій, де стоїш, — сказала Богиня, — або я накличу вогонь, щоб тебе спопелити! 

Крістофер на величезний власний подив усвідомив, що не може зрушити з місця. Він порухав ногами, щоб переконатися. Було так, ніби його босі стопи приліпилися до плитки сильним гумовим клеєм. Поки він човгав, його очі знову стали бачити як слід. Богиня виявилася дівчинкою зі звичайним круглим обличчям і довгим волоссям мишачого кольору. Була вбрана в буру сорочку без рукавів і мала доволі багато прикрас із бірюзи, щонайменше двадцять браслетів та вкриту бірюзою діадему. На вигляд — ледь молодша за нього і надто юна, щоб бути здатною приклеїти чиїсь ноги до підлоги. Крістофер був вражений. 

— Як ти це зробила? — спитав він. 

Богиня стенула плечами. 

— Сила Живої Ашет, — пояснила вона. — Мене обрали з-проміж інших кандидаток, бо я найкраще вмістилище для її сили. Ашет відібрала мене, поставивши на нозі позначку у формі кота. Дивися. 

Вона трохи відхилилася набік на подушках й простягнула до Крістофера одну босу ногу з браслетом. На стопі була велика багряна родимка. Крістоферові здалося, що вона не так вже й схожа на кота, навіть коли він так примружив очі, що аж відчув себе Такроєм. 

— Ти мені не віриш, — звинувачувально сказала Богиня. 

— Я не знаю, — сказав Крістофер, — ніколи раніше не бачив Богині. А що ти робиш? 

— Самотньо сиджу в храмі, окрім одного дня на рік, коли я верхи проїжджаю через місто і благословляю його, — розповіла Богиня. 

Крістофер подумав, що це звучить не надто захопливо, але перш ніж встиг про це сказати, Богиня додала: 

— Це справді не надто весело, але саме так ведеться, коли ти хтось настільки шанований, як я. Жива Ашет завжди має залишатися юною дівчиною, розумієш? 

— Тож коли ти виростеш, то припиниш бути Живою Ашет? — спитав Крістофер. 

Богиня спохмурніла. Очевидно, вона була не зoвсім впевнена. 

— Ну, Жива Ашет ніколи не виростає, тож я гадаю, що так, — принаймні вони мені ніколи про це не казали. 

Її кругле урочисте обличчя проясніло: 

— Дещо, варте очікування, еге ж, Беті? — сказала вона, погладжуючи білу кицьку. 

— Якщо не можна брати цю кицьку, дозволиш мені взяти якусь іншу? — запитав Крістофер. 

— Поживемо-побачимо, — сказала Богиня. — Не впевнена, що я можу їх роздавати. Навіщо вона тобі знадобилася? 

— Мій дядько її хоче, — пояснив Крістофер. — Ми проводимо досліди, щоб дізнатися, чи можу я принести живу тварину із твоєї Всюдинки до нашої. Твоя Десята, а наша — Дванадцята, і досить важко продиратися через Проміжок. Тож якщо ти дозволиш мені узяти кота, чи не позичиш ти мені ще й кошика, якщо твоя ласка? 

Богиня задумалася. 

— А скільки Всюдинок існує? — запитала вона, ніби випробовуючи його. 

— Сотні, — сказав Крістофер. — Але Такрой вважає, що їх тільки дванадцять. 

— Наші Жриці кажуть, що існує дванадцять Іншомісць, — сказала Богиня, киваючи, — але Матінка Праудфут щиро впевнена, що їх набагато більше. То як ти пробрався у Храм? 

— Крізь стіну, — сказав Крістофер. — Ніхто мене не бачив. 

— То ти зможеш зайти і вийти знову, якщо захочеш? — спитала Богиня. 

— Запросто! — сказав Крістофер. 

— Добре, — сказала Богиня. Вона скинула білу кицьку на подушки і стрибнула на ноги під чудовий передзвін і дзенькіт її численних прикрас. 

— Я виміняю тобі кота, — сказала вона. — Але спершу ти маєш заприсягтися Богинею повернутися і принести мені те, що я хочу натомість, інакше я триматиму твої ноги прикріпленими до підлоги й закличу Руку Ашет прийти і вбити тебе. 

— А що ти хочеш натомість? — спитав Крістофер. 

— Спершу заприсягнися, — сказала Богиня. 

— Присягаюся, — сказав Крістофер. 

Але цього виявилося не досить. Богиня заклала великі пальці за оздоблений камінням пояс і холодно втупилася в нього. Насправді вона була трохи нижча за Крістофера, але від цього її погляд не став і на дрібку менш грізним. 

— Присягаюся Богинею, що я повернуся з тим, що ти хочеш, в обмін на кота. Цього досить? — спитав Крістофер. — Тож чого ти хочеш? 

— Книги, щоб читати, — сказала Богиня. — Мені нудно, — пояснила вона. 

Вона сказала це не так, щоб просто поскиглити, але так швидко й уривчасто, що це й переконало Крістофера у правдивості. 

— Хіба тут нема книг? — спитав він. 

— Сотні, — похмуро сказала Богиня, — але всі вони освітні чи священні. Живій Богині не дозволено торкатися нічого в цьому світі за межами Храму. Нічого в цьому світі. Розумієш? 

Крістофер кивнув. Він усе чудово розумів. 

— Якого кота можна взяти? 

— Трогмортена, — сказала Богиня. 

Із цим словом Крістоферові ноги відклеїлися від плиток підлоги. Він спромігся пройти поруч із Богинею, коли вона відгорнула завісу з дверного проходу і вийшла в тінистий двір. 

— Я не проти, щоб ти взяв Трогмортена, — сказала вона. — Він тхне, а ще дряпається і збиткується з інших котів. Ненавиджу його. Але ловити його треба швидко. Жриці скоро прокинуться із сієсти. Хвилинку! 

Вона кинулася вбік, у аркаду, із дзенькотом браслетів на ногах, який змусив Крістофера підстрибнути. Вона майже одразу крутнулася назад, вихором іржаво-рудої сорочки, летючої опояски й звихреного волосся мишачого кольору. Вона тримала кошика з лядою. 

— Це має спрацювати, — сказала вона. — Цей кошик закривається на міцну клямку. 

Богиня провела Крістофера крізь завішану диким виноградом аркаду в двір, залитий сліпучим світлом. 

— Він зазвичай варить воду з інших котів десь тут, — сказала вона. — А, ось він де… це на розі він і є. 

Трогмортен був рудий. У ту мить він свердлив поглядом чорно-білу кицьку, яка жалюгідно скулилася на напівзігнутих лапах, намагаючись покірливо задкувати. Трогмортен викобенювався перед нею, шмагаючи себе смугастим, схожим на змію хвостом, поки чорно-білій кішці не увірвався терпець й вона кудись дременула. Тоді він обернувся поглянути, що ж хотіли Крістофер і Богиня. 

— Хіба ж не жахливий? — запитала Богиня. Вона тицьнула кошик Крістоферові: — Тримай відкритим і опусти ляду, щойно я його туди запхаю. 

Трогмортен, мусив визнати Крістофер, був достеменно бридким котом. Його жовті очі безтямно і зухвало блимнули на них, і дещо у розташуванні його вух — одне вище, друге нижче — сказало Крістоферові, що Трогмортен жорстоко нападе на все, що стане йому на заваді. А раз так, Крістофера здивувало, що Трогмортен неймовірно сильно нагадував йому Дядька Ральфа. Це тому, припустив він, що обидва руді. 

У цей момент Трогмортен відчув, що прийшли по нього. Його спина недовірливо вигнулася. Потім він явно став левітувати вгору, на дикий виноград на стіні, підносячись і здіймаючись все вище і вище, поки опинився високо над їхніми головами. 

— Не вийде! — сказала Богиня. 

І руде вигнуте Трогмортенове тіло відлетіло від дикого винограду, як помаранчевий пухнастий бумеранг, і звалилося в кошик. Крістофер був глибоко вражений — настільки вражений, що дещо зазволікав із опусканням віка. Трогмортен єдиним рудим потоком знову перелився через край кошика. Богиня спіймала його