Читати книгу - "Повернення короля"

– Коли? – запитав Піпін. – Ви здогадуєтеся? Бо дві ночі тому я бачив, як горять сигнальні вогні і мчать кудись гінці, а Ґандальф сказав, що це – знак і що війна вже розпочалася. Він дуже квапився. А тепер, здається, все сповільнилося.

– Це тому, що всі вже напоготові, – відповів Береґонд. – Це тільки глибокий вдих перед пірнанням.

– Але чому сигнальні вогні горіли дві ночі тому?

– Пізно посилати по допомогу, коли тебе вже оточено, – пояснив Береґонд. – Однак я не знаю намірів Володаря та його капітанів. У них багато способів збирати відомості. Та й Володар Денетор геть не схожий на інших людей: він далеко зорить. Дехто каже, що, сидячи вночі на самоті у своєму високому покої у Вежі, Денетор спрямовує туди й сюди свою думку і може почасти відгадувати майбутнє; і що інколи він навіть зазирає в розум Ворога, борючись із ним. Тому наш Володар старий і виснажений дочасно. Та правда це чи ні, а мій пан – Фарамир – поїхав на протилежний берег Ріки в якусь небезпечну виправу, тож, можливо, він передав якісь новини… Та якщо тобі цікаво, чому, на мою думку, запалили сигнальні вогні, то я скажу: через вісті, які того вечора надійшли з Лебенніну. До гирла Андуїну наближається великий флот корсарів із Умбара, що на півдні. Вони вже давно не бояться міці Ґондору й уклали союз із Ворогом, тож тепер завдадуть нам нищівного удару, виступивши на його боці. Їхня атака не дозволить нам отримати ту допомогу, якої ми сподівалися з Лебенніну та Бельфаласу, де народ мужній і чисельний. Тож думки наші дедалі частіше линули до Рогану, і ми з особливою радістю сприйняли ті новини про тамтешню перемогу, які ви принесли… Та все-таки… – Береґонд замовк, підвівся і роззирнувся довкола, подивившись на північ, на схід і на південь, – те, що сталося в Ісенґарді, мусить застерегти нас, що ми втрапили в гігантську павутину воєнних стратегій. Це вже не просто гризня біля бродів, наскоки з Ітілієну й Анорієну, засідки та пограбування. Це – справжня війна, яку довго плекали та готували, а ми в ній лише один зі шматочків, хай там що нашіптує нам гордість. Доповідають, що навіть на далекому сході, ген за Внутрішнім Морем, на півночі, в Морок-лісі, й за ним і на півдні, в Гараді, заворушилися страхітливі потвори. Тож тепер усі королівства постануть перед випробуванням: вистояти чи впасти, скорившись Тіні… Проте, пане Переґріне, нам випала споконвічна честь нести на собі тягар найлютішої ненависті Темного Володаря, бо коріння її сягає прадавніх давен і найглибших морських надр. Тут молот ударить найдужче. Тому Мітрандір так поспішав сюди. Бо, якщо впадемо ми, хто ж тоді встоїть? Але чи бачиш ти, пане Переґріне, надію на те, що ми таки вистоїмо?

Втім Піпін не відповів. Він дивився то на міцні стіни, на вежі та на чудові стяги, на сонце високо в небі, то на морок, що нависав зі Сходу, і думав про довгі пальці тієї Тіні: про орків у лісах і в горах, про зрадництво Ісенґарда, про птахів зі злими очима, про Чорних Вершників на вуличках Ширу і про крилатий жах – назґула. Гобіт здригнувся, і надія його зів’яла. Тієї миті сонце на мить зникло – щось затулило його, ніби темне крило майнуло повз нього. Не слухом, а радше якимось внутрішнім відчуттям Піпін уловив високо й далеко в небесах крик: ледь чутний, холодний і жорстокий крик, од якого завмирало серце. Гобіт побілів і сховався за стіною.

– Що то було? – запитав Береґонд. – Ти теж це відчув?

– Так, – пробурмотів Піпін. – Це знак того, що ми програємо: тінь лихої судьби, повітряний Лютий Вершник.

– Так, тінь судьби, – додав Береґонд. – Боюся, Мінас-Тіріт упаде. Настає ніч. Кров, яка тече в моєму тілі, майже схолола.

* * *

Якийсь час обоє сиділи, понуривши голови, і не розмовляли. Ураз Піпін звів погляд і побачив, що сонце все ще світить, а знамена майорять на вітрі. Й стрепенувся.

– Минулося, – сказав. – Ні, моє серце поки що не розпачатиме. Ґандальф упав у безодню, проте повернувся і тепер із нами. Ми можемо стояти хоч би й на одній нозі, а коли доведеться – то й на колінах!

– Гарно сказано! – скрикнув Береґонд, підвівшись і закрокувавши туди-сюди. – Ні, хоч усім судилося колись померти, Ґондор іще не загинув. Ні, доки безжалісні недруги здобудуть ці стіни, поклавши перед собою гори трупів. Є й інші твердині, є потаємні шляхи для втечі в гори. Надія та пам’ять довіку житимуть у заповітній долині, де зелена трава.

– Усе одно я хотів би, щоб усе вже закінчилося – погано чи добре, – сказав Піпін. – З мене кепський воїн, мені не подобається навіть думати про битву, проте постійно чекати, доки розпочнеться та, якої годі уникнути, – просто нестерпно. День здається надзвичайно довгим! Я почувався би ліпше, якби ми, замість стояти тут і спостерігати, щось робили б. Десь ударили першими. Гадаю, в Рогані теж ніхто не завдав би жодного удару, якби не Ґандальф.

– Ет, зараз ти багатьом наступив на болючий мозоль! – відказав Береґонд. – Одначе все може змінитися, коли повернеться Фарамир. Він хоробрий, значно хоробріший, ніж гадає більшість. У наші дні мало хто вірить, що капітан може бути водночас мудрий, здібний до наук і до пісень, як-от Фарамир, і відважний та рішучий на полі бою. Проте Фарамир може. Він не такий нерозважливий і запальний, як Боромир, але не менш твердий. Але чим він зарадить? Ми не можемо напасти на гори… того королівства. Межі, куди здатна сягнути наша військова міць, звузились, і ми не вдаримо, доки хтось із ворогів увійде в них. Тоді наша рука повинна бути важкою!

Й він ляснув по руків’ю меча.

Піпін поглянув на ґондорця: високий, гордий, шляхетний – як усі люди, котрих гобітові випадало дотепер бачити в цій землі: очі Береґонда аж сяяли, коли він думав про битву. «На жаль, мої руки майже такі самі легкі, як пір’я, – подумав у цю мить Піпін, але вголос не мовив ані слова. – Пішак, сказав Ґандальф? Можливо, проте не на тій шахівниці».

* * *

Так вони і пробалакали, доки сонце досягло зеніту, а потому раптом ударили обідні дзвони й у Цитаделі почався рух: усі, крім вартових, ішли на трапезу.

– Підеш зі мною? – запитав Береґонд. – Можеш сьогодні приєднатися до моїх людей. Я ще