Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

з жовтої глини, ринок, заїжджий двір і жидівська крамничка — оце й усе. Куба без клопоту знайшов аптеку Лукасевича й купив, що треба. Вертаючись, минув збіговисько навколо воза, що стояв упоперек дороги. Хлоп нарікав і бідкався, бо віл врешті-решт поламав ноги, і тепер чекали на різника, аби його добив. Щось, може сумління, вкололо парубка в грудях, бо такий віл — це ж неабияка втрата; однак то ж не був віл Куби, тому хлопець швидко перестав заморочувати собі цим голову.

Бутель з горілкою важив не надто багато, і, правду сказати, не було жодної потреби запрягати ту бричку, якби Бжостек лежав трохи ближче. Тоді Куба, безумовно, мусив би тягти бутель на спині. Не роздумуючи, що було б ліпше, хлопець шмагонув батогом коня й погнав його дорогою назад. Через буковий ліс, через недавно вижаті поля, горами й долинами, аби якнайшвидше знову побачити Мальву.

Мишастому конику було зовсім не спішно. Та й не дивно, бо в господі чекала його тільки темна стайня та злегка вологий фураж, бо солома з цьогорічних жнив ще не просохла як належить. Тож і чалапав він сумною інохіддю, ставлячи поперемінно то дві ліві ноги, то дві праві, колишучись при цьому й відригуючи жаб’ячим басом, що ще більше дратувало Кубу.

Хлопець крутився на возі, наче мав глисти. В горлі в нього пересохло, тож ковтнув з бутля. Чеська горілка мала зелений колір, такий, якого часом набуває вечірнє небо після бурі. Дерла вона, палила, аж сльози потекли; пити цього не можна було ніяким чином. Парубок розбовтав у кухлику ту зелену горілку наполовину з водою зі струмка, і якось воно пішло. Другий кухлик вже йому навіть смакував. Дав спробувати коневі, але той пирхнув і не схотів пити.

— Ух, бидло ти дурне. Гляньте на нього, панською горілкою гребує. — Куба сплюнув і знову хильнув сам, цього разу просто з бутля, бо по кількох кухлях дивна горілка вже не палила так сильно. Зі страхом переконався, що горілки в бутлі явно поменшало. На щастя, хотілося йому сюрати, тож всадив він свого брехунця в шийку бутля й насцяв усередину. Рідина трохи змінила забарвлення, але не так сильно, аби було одразу видно.

До господи Кольмана залишалася миля, може, півтори. Дорога ішла трохи лісом, а трохи здичілим садом, бо колись давно, ще в польські часи, був тут неподалік двір. Кінь несподівано зупинився, став стригти вухами, пирхнув і потягнув бричку просто поміж горбаті яблуні. Хотів, певно, добратися до злежалих паперівок, але Куба був переконаний, що зробив це зі скотинячої злостивості.

— Стій, чекай, гей! Куди ти? Тпру!!!

Кінь навіть не думав слухатися й потягнув бричку просто в сад. Гілка шмагонула Кубу по лобі. Парубок розізлився, стягнув віжки й почав обкладати мишастого батогом, аж тварина затремтіла й затопталася на місці. Куба шмагав і репіжив ременем, аж криваві смуги з’явилися на кінській шкірі.

І раптом щось свиснуло й ударило хлопця в лице. Йому здалося, що його вкусила змія.

Але то була не змія.

— Ти що, хаме, тварин битимеш?

Вельможний пан виросли невідомо звідки, просто біля Куби. Одягнені у кремову маринарку з великими вилогами, вони сиділи на сивому коні зі стрункими ногами. Від сліз, які напливали в очі, образ розмивався у Куби акварельними плямами, і здавалося, що від вершника й від коня йде предивне світло, немовби вони зійшли зі святого образа. Хлопець схилив голову, щоб краще бачити. Вельможний пан зволили ще раз ляснути його шпіцрутеном.

— Не перекривлюйся так, дурню.

Куба впав на коліна перед вельможним паном і почав по-хлопському скімлити й голосити. Насмілився навіть схопити однією рукою підпругу й поцілувати носок панського чобота з високою халявою. Дідич з огидою копнули його просто в зуби.

— Замовкни. Розпрягай коня. Ну ж бо!

Хлопець відчепив мишастого від дишля. Весь час роздумував, що скаже старому Кольману, але жид був далеко, а пан близько, і треба було слухати пана. Мишастий мотнув радісно хвостом і побрів поміж дерева у пошуках яблук. За кілька хвилин зник у заростях. Чути було тільки тріск гілок.

— Надягай хомут, — буркнули вельможний пан. — Чого вилупився, бидло дурне? Хомут, кажу.

Ну, то Куба й надягнув. Сам впрягся у воза і рушив дорогою. Дідич, випростані й задоволені, їхали поруч, розбризкуючи склянисту грязюку. Проїхали так кроків із двісті, коли це з-поміж дерев знову з’явився кінь. Задоволено відригнув, як то кінь-гризун.

Кінь видерся на сидіння брички, узяв батіжок між розтоптаним копитом і зігнутою бабкою і ліниво шмагонув Кубу. Парубок увесь напружився, аж йому жили напнулися на скронях, і насилу потягнув віз. Важко, бо таки важко, але рушив; добре, що їхати було згори і не дуже далеко. Дідич розсміялися, побачивши це, і рушили попереду.

З корчми вже долинали спів і сміх, музиканти шкварили жваві обертаси. Парубок вкотив бричку до великої стодоли, що літньої пори служила також стайнею і хлівом. Мишастий мусив схилити голову, щоб не вдаритися чолом об фрамугу. Посередині зупинилися.

— Ну, може, годі? Злазь уже, — простогнав Куба, виплутуючись із хомута. — Тепер ти мене, гаде, повинен вичесати щіткою і нагодувати, як я хвильку спочину. І напоїти, та не надто холодною водою, щоб мене не роздуло.

Валах лиш заіржав, наче сміявся, і почав вибиратися з брички. Ідучи до стійла, штурхнув ніздрями хлопця в спину, мовляв, усе це жарти, так тільки, щоб Куба не гнівався. Хлопець обклав коня найстрашнішими прокльонами, після чого узявся до вичісування його гриви й хвоста, щоб ковтуни не поробилися. Обидві старі корови кинули на ту пару довгий бездумний погляд і запали у звичне отупіння, як то корови, коли вони під дахом.

Тихо рипнули, ширше відчинившись, двері. Хтось увійшов до стодоли.

— Кінь їхав на возі.

Голос Хани не виражав здивування, бо Хана рідко з чого-небудь дивувалася. Тільки втуплювала в Кубу темні бездонні очі. Нагадувала цієї миті ще одну корову.

— Ет, то тобі здалося. Кінь на возі, таке скажеш! А я що, може, воза тягнув?

Тиша. Така тиша, що муляє в бік і тисне десь всередині. Шур, шур, тверда щітка шурує бік мишастого.

— Видоїш корів, Хано? Бо я буду потрібний там, у залі…

Це була дурна брехня, бо Куба насправді ні для чого не був потрібний. Йому, однак, спішно було до Мальви, і обоє добре про це знали, Хана і він.

Тож жидівочка лиш кивнула головою, зняла з кілка білу хустку, пов’язала нею голову, присунула собі ослінчика і взялася до вечірнього доїння. Хлопець