Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

Зранку вирішили не гаяти часу дарма. Поїли швидко, прибрали біля табору, щоб не було спокуси у хижаків тинятися поблизу. Рештки косулі віднесли подалі, як і домовлялися. Ось через такі незручності, віддаю перевагу маленькій здобичі, з нею легше розбиратися, все лишнє спалила, і спокій.

Про нічні "незручності" вирішила промовчати, все ж таки фізіологію ніхто не відміняв. Зробила вигляд, що все гаразд, немов це просто сон, ніяких котячих серенад не було. Хоча, Яр якось дивно підозрілі погляди кидав на мене, але також підтримав мою гру в мовчанку на незручності теми.

Недалеко від нашого табору натрапили на потоптані доріжки вовків. Уночі вони добряче покрутилися на місці, не подолавши захисний бар'єр, нам на щастя.

- Вовки доволі близько були, - простягнув Яр, присівши вивчав сліди нічних порушників нашого спокою, - якщо не вдасться сьогодні вибратися, потрібно буде додатковий захист поставити. Не маю бажання бути покусаним.

- Угу, було б непогано, - погодилася, - вони і справді занадто близько, цього разу, підібралися.

- Тут їх не менше п'яти було, - продовжив свої дослідження слідів, - поглянь - ось тут добре видно, розміри лап відрізняються.

Вказав на місцину не так сильно втоптану. Присіла біля барса, щоб краще роздивитися вказані відмінності між слідами.

- Як вважаєш, вони повернуться сюди знову?

Питання прозвучало жалібно, через голос, що зараз нагадував писк миші. Прочистила горло, незручно стало через проявлену слабкість. Зиркнула на барса. Та він, наче непомітив мого маленького проколу, і далі зосереджено вивчав відбитки на землі.

- Все може бути, - задумливо промовив, - вони щось тут шукали...

- І не знайшли, - продовжила за ним.

- Ти на них натрапляла раніше, чи вони на тебе?

Спитав піднявши на мене очі, я дещо розгубилася і не відразу знайшлася з відповіддю. Та що тут казати, я просто задивилася на нього, і таке буває.

- Ліза, відповідай, - наполягав на своєму свердлячи мене поглядом, - ти пересікала з вовками під час полювання?

- Так, - невиразно і тихенько відповіла, і навіть зашарілася, коли він цокнувши язиком скрушно похитав головою, - це було лише раз, і то вже майже місяць минув, вони мали б забути... - пробелькотіла виправдовуючись.

- Як бачиш пам'ять у них хороша, і затаїли вони на тебе злобу.

Як маленькій дитині пояснював, ну чесне слово. Таке звернення від нього мені було вдвічі образливіше. Він подобався мені як хлопець, а сприймав як маленьку дівчинку, а я між іншим повнолітня і зовсім не дитина. І як добитися від нього симпатії як до дівчини, і наяву, а не увісні. Як це було сьогодні.

- Ще скажи, що зайця не поділили?

Та він з мене, ще й потішається. Он як стиснув губи, ховаючи посмішку, тільки кутик губ, що ледь сіпається, видавав його веселість.

- А якщо і так, - обурено стиснула кулаки вздовж тіла, та набувши губки пирхнула, ну ти і... нестерпний барс.

Яр 

Вона така мила. Коли злиться так смішно морщить свій носик та дує пухлі губки. Я отримував задоволення від її обурення. Так потішався з неї, та і повчав як маленьку, а її це ще більше злило.

Хоча тут і подумати потрібно як себе краще захистити від хижаків, аж надто близько вони вешталися. Не факт, що ми сьогодні виберемося звідси, якщо нас буде водити колами, як і вчора. Таке враження, що це навіяно магічно, але питання для чого, яка мета цього чаклунського кола?

- А, ти, не думала, що розірвати це зачароване коло, яке ми вкотрий раз намотуємо за сьогодні, нагадай?

Намагаюся знову залучити її в розмову, а то надулася не гірше повітряної кулі, дивися ще лопне, і що я тоді буду сам робити? Помру зі скуки, а так є з кого потішатися. Ну ж бо, маленька, відповідай.

- Вчетверте, - буркнула, досі злиться на мене.

- Так, вчетверте, - підняв палець догори підтверджуючи, - отож, щоб розірвати зачароване коло потрібно щось зробити, так би мовити, виконати поставлені завдання...

Вона різко зупинилася. Я не очікував такого маневру, ледве не повалив її на землю, адже на цьому колі Ліза йшла попереду. Вчасно притримав за талію, щоб не впала. Вдихнув аромат її волосся, квітковий, не солодко-ядучий, а як свіже поле квітів з ранішньою росою. Я пропадаю біля неї. Намагаюся триматися, не подавати виду, що будь-якої миті готовий притиснути до себе дівчину та зацілувати. Та не хочу її лякати.

Ліза стрімко розвернулася у кільці моїх рук, полоснувши своїм карамельним довгим хвостом мене по лиці. З прищуром заглянула у вічі. Я готовий був здатися цієї ж миті, і реалізувати свої задуми. Та сказані слова мене зупинили.

- Ти думаєш, я про це не думала? - з притензією почала, - Чи вважаєш, мене дурненькою, маленькою дівчинкою, яка нічого не знає і не розуміє?

- Я такого не говорив... - намагався заспокоїти, та мене ніхто не збирався слухати, вона вже завелася.

- Але подумав, бачу по очах, що ти не високої думки про мене. Але будь я малою і дурною наврядчи вижила б тут сама. І так, щоб вибратися потрібно справді розв'язання якоїсь "життєвої задачі", - оформила останні два слова лапками, пальцями в повітрі, - але я ніяк не можу зрозуміти якої саме. Коли побачила тебе подумала - "ось воно, рішення, я скоро виберуся звідси". Але ні, і тебе ще затягнуло. Та ще ці браслети... Та щоб їх... - продемонструвала зап'ястя.

Я дивився на неї, таку тендітну та войовничу. Незважаючи на невеликі розміри звіриної іпостасі, в ній відчувалася велика сила, я б навіть сказав рівносильно моїй. Можливо саме тому нас поєднало в пару. Хоча кому я брешу. Вона мені, до зубного скреготу, подобається, що б я не вигадував, від цього нікуди не дітися.

Ліза невдоволено фиркнула. Позбулася моїх рук. І пішла далі - шукати вихід. Хоча я вже розумів, що зараз це безнадійно, ліс нас не випустить, доки не доб'ється, тільки йому відомої, мети.

На секундочку, цей ліс належить моїй родині. Невже він навмисне притягнув сюди цю кішечку. Утримував у пастці та якоюсь мірою захищав, щоб ми зустрілися?