Читати книгу - "Із праху посталі"

— Ейнаре! Дядьку!

— Або навіть дядьку Ейнаре! — закричало обличчя, а відтак міцні руки підкинули його високо в нічне небо, де його, відірваного від землі та наляканого, сміючись, підхопив чоловік із крилами.

— Як ти дізнався, хто я? — закричав чоловік.

— Тільки один дядько має крила, — видихнув Тімоті, коли вони пролітали над дахами, мчали щодуху повз залізні ґоргульї, пронеслися над черепицею і вже роздивлялися фермерські угіддя, роззираючись на схід і захід, на північ і південь.

— Лети, Тімоті, лети! — кричав великий дядько з крилами кажана.

— Лечу, я лечу! — ахнув Тімоті.

— Ні, по-справжньому лети!

Добрий дядечко, сміючись, підкинув його, і Тімоті падав, розмахуючи руками, падав і кричав, благаючи, щоб його знову зловили.

— Нічого, нічого, у свій час! — сказав дядько Ейнар. — Думай. Бажай. А забажавши — дій!

Тімоті заплющив очі, пливучи серед величного трепету крил, які заповнили небо і затьмарили зірки. Він відчував маленькі бутони вогню на лопатках, бажав більшого, відчував, як ростуть і прорізаються крильця! Чорт забирай. Чорт його забирай!

— У свій час, — мовив дядько Ейнар, угадавши його думки. — Одного дня, або ти мені не небіж! Швидше!

Вони ковзнули по даху, зазирнули на горище, де серед дюн літала уві снах Сесі, підхопили жовтневий вітер, який підняв їх аж до хмар, і м’яко опустилися на ґанок, де дві дюжини тіней з туманом замість очей зустріли їх шумом і зливою оплесків.

— Хороший видався політ, так, Тімоті? — закричав дядько, він ніколи не бурмотів, його голос завжди вибухав, ніби на сцені опери. — Досить?

— Досить! — Тімоті заплакав від захвату. — Ох, дядьку, я так вдячний тобі.

— Його перший урок, — оголосив дядько Ейнар. — Скоро повітря, небо, хмари будуть не тільки моїми, але і його!

Знову злива оплесків, і Ейнар поніс Тімоті до танцюючих привидів за столами і бенкетуючих майже-скелетів. Комин видихав безформний дим, який набував обрисів дальніх небожів і кузенів, а з останнім згаслим вугликом вони втілювались у живу плоть і кидалися до юрби танцівників або юрмилися навколо бенкетних столів.

Аж ось на якійсь далекій фермі прокукурікав півень. Усі напружилися, немов громом уражені. Все божевілля разом ущухло. Клуби диму, пасма туману й дощові хмари розтеклися підвальними сходами, щоб заховатися, перепочити, розмістившись у ящиках і скринях із мідними помітками на кришках. Останнім у підвал спустився дядечко Ейнар, він оглушливо реготав над чиєюсь напівзабутою смертю, можливо, навіть над своєю власною, а потім ліг у найбільший ящик, втиснув з боків крила, акуратно вмостивши їх кінці на грудях, кивнув, і кришка слухняно зачинилася, обірвавши регіт, який не вщухав увесь цей час. Підвал занурився в темряву й тишу.

На холодному світанку всі покинули Тімоті. Кудись зникли або спали, боячись світла. Він був єдиним, хто любив день і сонце, але йому хотілось якось полюбити темряву і ніч. Тихо підіймаючися сходами будинку, він проказав:

— Я втомився, Сесі. Але я не можу заснути. Не можу.

— Спи, — пробурмотіла Сесі, коли він приліг поруч на єгипетському піску. — Почуй мене. Спи. Спи.

І, підкорившись, він заснув.

Захід сонця.

Три дюжини видовжених порожніх кришок широко розчахнулися. Три дюжини ниток, павутинок, ектоплазми скупчилися, запульсували, а потім… втілилися. Три дюжини кузенів, небожів, тіточок, дядьків почали виникати з вібруючого повітря: ось ніс, і рот, і пара вух, кілька піднятих рук, які швидко рухають пальцями, чекаючи, коли видовжаться ноги і з’являться ступні, щоб врешті ступити на підлогу підвалу. Відкоркувалися чудернацькі бочки, але з них полилось не вино, а осіннє листя, схоже на крила, та крила, схожі на осіннє листя, які без ніг мчали вгору по сходах, а знизу, з прочищених коминів, виривався попелястий дим, невидимі музиканти награвали простенькі мотиви, а гризун неймовірних розмірів грав на піаніно і чекав оплесків.

Посеред цього вулканічного рева Тімоті кидало від звіриного поріддя до жахливого родича, тож врешті-решт він здався, вирвався і побіг на кухню. Там щось прикипіло до запітнілої шибки кухонного вікна. Воно безперестанно зітхало, і схлипувало, й стукало, і раптово він опинився назовні, де його били краплі дощу, а вітер пронизував до кісток, і світло свічки загубилось у темряві. Там кружляли у вальсі, а Тімоті не міг вальсувати. Там пожирали їжу, а він не міг так їсти. Там пили вина, а він не міг таке пити.

Тімоті здригнувся і побіг нагору, де спала Сесі на залитих місячним світлом пісках і дюнах, схожих на жіночі силуети.

— Сесі, — тихо покликав він. — Де ти сьогодні?

— Далеко на Заході, — відповіла вона. — У Каліфорнії. Біля солоного моря, поруч із грязьовими гейзерами, парою і тишею. Я — дружина фермера, яка сидить на дерев’яному ґанку. Сонце сідає.

— А що ще, Сесі?

— Чутно, як шепочуться грязьові гейзери, — відповіла вона. — Із них піднімаються маленькі сірі бульки пари, розриваються, як гума, і опадають зі звуком, схожим на поцілунок вологих губ. Мене окутує запах сірки, і глибокого горіння, і давнього часу. Ніби саме тут два мільярди років щось готував динозавр.

— Він уже закінчив, Сесі?

Посмішка з’явилася на губах спокійно сплячої Сесі.

— Майже все. Тут, між горами, вже ніч. Я в голові цієї жінки, дивлюся крізь маленькі дірочки в її черепі, слухаю тишу. Літаки несуться, мов птеродактилі на величезних крилах. Із далекого далека тиранозавр, ідучи перевальцем, придивляється до цих шумливих рептилій високо в небі. Я дивлюся і вдихаю запахи, запахи доісторичної кухні. Тихо-тихо…

— Як довго ти ще будеш в її голові, Сесі?

— Допоки не наслухаюся, не надивлюсь і не навідчуваюсь достатньо, щоб змінити її життя. Жити в ній — це не те ж саме, що жити деінде. Її долина і її маленький дерев’яний будиночок — це ніби світ на світанку часів. Чорні гори оточують його тишею. Раз на півгодини я бачу, як повз проїжджає машина, освітлюючи фарами вузьку ґрунтову дорогу, а потім — тиша і ніч. Я сиджу на ґанку весь день і дивлюся, як тіні тікають від дерев, зливаючись в одну глибоку ніч. Я чекаю, коли чоловік повернеться додому. А він не повернеться ніколи. Долина, море, кілька автівок, дерев’яний ґанок, крісло-гойдалка, я і тиша.

— А що зараз, Сесі?

— Я йду по ґанку, підходжу до гейзерів. Зараз мене огортають сірчані випари. Угорі з криком пролітає пташка. І от я вже у пташці та лечу геть. З висоти пташиного лету бачу внизу жінку, вона робить кілька кроків уперед, до гейзера. Чую звук, так наче падає камінь! Бачу бліду ручку, яка зникає в болоті. За мить