Читати книгу - "Із праху посталі"

і Мама з Татом кличуть, і Прабабуся, хоча її поклик — всього лише тихий шепіт, і зараз вони з’являться. А я — ніщо, не такий, як ті, хто проходить крізь стіни і живе у гіллях дерев, або під землею, доки сімнадцять років дощів не вимиють їх на поверхню, не такий, як ті, хто бігають зграями. Дозволь мені бути таким! Якщо вони живуть вічно, чому я не можу?

— Вічно, — почувши його слова, озвався луною Мамин голос. — Ох, Тімоті, має бути якийсь спосіб. Ми щось придумаємо! А зараз…

Вікна задеренчали. У Прабабусі зашурхотів кокон з лляного папірусу. В стінах жуки-точильники цокали та біснувалися.

— Нехай розпочнеться! — вигукнула Мати. — Починаємо!

І здійнявся вітер.

Він звивався над світом, як невидимий величний звір, і весь світ чув, як він наближався порою жалю та скорботи, прославлянням темних субстанцій, які він приніс, щоб розвіяти над північним Іллінойсом. Він накочувався хвилями і вводив у забуття звуками; він украв пил із очей кам’яних ангелів на надгробних каменях, ввібрав у себе примарну плоть із могил, підхопив безіменні похоронні квіти, обніс священні дерева друїдів, аби високо в небо сухою зливою підкинути урожай осіннього листя; батальйон волохатих мармиз та вогняних очей шалено палали в океанах спустошливих хмар і розривали себе на прапори, щоб привітати загарбників простору, число яких усе збільшувалось; небо наповнилося таким меланхолійним плачем за всіма втраченими роками, що мільйони фермерів прокинулись у своїх ліжках зі слізьми на очах, дивуючись, чи не пішов бува дощ, якого ніхто не передбачив. А за морем від усієї цієї ваги прибуття і прощання пінилася штормова річка, поки шквал листя та пилу кружляв над пагорбом, над Будинком, над святом з нагоди повернення і, перш за все, над Сесі, яка на горищі, сонним тотемом на піску, манила своїм розумом і видихала дозвіл на приземлення.

Тімоті з найвищого даху відчув, як Сесі ледь моргнула і…

Вікна Будинку розчахнулися, дюжина тут, дві дюжини там, щоб впустити в себе прадавні вітри. Усі вікна та двері були відчинені навстіж, весь Будинок перетворився в одну величезну голодну пащеку, що вдихала ніч і, зітхаючи, примовляла: «Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!» — і всі його шафи, підвальні ящики і горищні ніші здригалися в гуркоті темряви!

Коли Тімоті висунувся з віконця, наче справжнісінька ґоргулья, величезна армада могильного пилу, павутини, крил, жовтневого листя і цвинтарних квітів вдарилась об дах Будинку, в той час, як по землі навколо пагорбів, гавкаючи на місяць, бігли дорогами й пробиралися лісами тіні, озброєні гострими зубами, оксамитовими лапами і нашорошеними вухами.

І це злиття повітря і землі проникало в Будинок через кожне вікно, комин і двері. Створіння, що літали рівно або скаженими зигзагами, що ходили прямо, або бігали навкарачки, або стрибали, як покалічені тіні, всі вони, ніби видворені божевільним і сліпим Ноєм з якого-небудь похоронного ковчега, тисячозубі та без’язикі, прощалися з ним, розмахуючи вилами і псуючи повітря.

Усі лишались осторонь, поки багатоголосий потік тіней, дощів і хмар наповнював підвал. Вони влаштовувались у ящиках, на яких були вказані роки смерті тих, хто вже воскрес, а на стільцях у вітальні вмостились тітоньки і дядьки з дивними генами, а в кухонної відьми з’явилися помічники, котрі рухалися ще вихилястіше, ніж вона. Химерні кузени, давно втрачені небожі й доволі специфічні небоги волочили ноги, скрадались або влітали, кружляючи під стелею в павані[6] навколо люстр. Можна було відчути, як заповнюються кімнати внизу, ледве витримуючи навалу нечисті, від якої почали розгойдуватися картини на стінах. Миша божевільно носилась у клубах осідаючого Єгипетського диму, а павук, що до цього сидів на шиї Тімоті, заховавсь у його вусі, нечутно викрикуючи «Рятуйте!». Тімоті зазирнув на горище і постояв, захоплюючись Сесі, — вона була дрімотним маршалом, який керував усім тим бедламом, потім побіг до Прабабусі, вона світилась від гордості, її лазуритові очі палали, а потім він кинувся донизу, просто в середину ударів серця і звуків, що вибухали з усіх боків.

Здавалося, він проваливсь у гігантську пташину клітку, в якій замкнули зграю опівнічних створінь. Усі вони поспішно злітались, одначе в будь-який момент були готові податися геть, аж тут пролунав потужний розкат грому, хоча блискавки так ніхто і не помітив. Усе застугоніло, остання грозова хмара, ніби кришкою, накрила залитий місяцем дах Будинку, і вікна, одне за одним, з гуркотом зачинились, грюкнули двері, небо було чистим, дороги — порожніми.

І серед усього цього приголомшений Тімоті гучно вигукнув від захвату.

Враз тисячі тіней обернулися до нього. Дві тисячі звірячих очей запалали жовтими, зеленими та сірчасто-золотими кольорами.

І карусель на шалених обертах закрутила сповненого безглуздою радістю Тімоті й відкинула до стіни, де він, нерухомий та нещасний, міг тільки спостерігати за круговертю форм та розмірів задимлених облич, що проступали із туману й мряки. Він бачив копита на ногах, які, дрібочучи, висікали іскри, аж доки хтось не відірвав його від стіни, струсонувши з усієї сили!

— То ти, певно, Тімоті! Так, так! Руки занадто теплі. Обличчя і щоки занадто гарячі. На чолі виступає піт. Я вже багато років не пітнів. Що це? — Кремезний та волохатий кулак ткнув Тімоті в груди. — Це що, твоє сердечко? Гупає, як кувалда? Так?

Бородате обличчя похмуро дивилося на нього згори вниз.

— Так, — відповів Тімоті.

— Бідний хлопчина, нічого страшного, ми його скоро зупинимо!

І під вибухи реготу холодна рука і місячне обличчя, похитуючись, закружляли в колі танцю.

— Це, — сказала Мати, що раптом опинилася поруч, — був твій дядько Джейсон.

— Щось я його не злюбив, — прошепотів Тімоті.

— Ти не зобов’язаний любити, синку, не зобов’язаний любити нікого. Як то кажуть, не той розклад карт. Він керує похороном.

— Навіщо, — запитав Тімоті, — скеровувати їх, якщо існує тільки одне місце, куди вони ведуть?

— Гарно сказано! Йому потрібен учень!

— Тільки не я, — вимовив Тімоті.

— Тільки не ти, — відразу повторила Мати. — А тепер запали ще свічок. І подай вино. — Вона простягнула йому тацю, на якій стояли шість наповнених по вінця кубків.

— Це не вино, Мамо.

— Це краще, ніж вино. Ти хочеш чи ні бути таким, як ми, Тімоті?

— Так. Ні. І так. І ні.

Скрикнувши, він упустив усе на підлогу й побіг до вхідних дверей, щоб розчинитися в ночі.

За порогом грозова лавина крил уперіщила його по обличчю, руках, долонях. Глибоке збентеження проїхалось його вухами, вдарило по очах, із силою розімкнуло кулаки на вже піднятих для захисту руках, коли в жахливому реві поховальної лавини Тімоті