Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Ооо, з рудими у моєї подруги окрема історія, тож не дивно, що вона одразу вмітила незадоволення дівчини.

– Не знаю, – пожала плечима. – Мабуть, наші вже дістали її з однаковими питанням “куди”, "а де", “як пройти” і так далі.

– Не подобається вона мені, – зморщилася Соля.

– Воно й не дивно, – гмикнула і поспішила забрати подругу від незадоволеної адміністраторки. – Так, а тепер ходімо, щоб дійсно не запізнитися.

Поки йшли до потрібної зали, роздивлялися наш новий офіс. Він оформлений в стилі, що близький до модерну. В ньому майже немає звичайних стін, оскільки їх заміняють скляні перегородки з матовим напиленням. Крім цього, загальний простір розділяють величні колони з прямими кутами, які додатково прикрашені LED-підсвіткою та модними вставками з мохом. 

Розглядаючи цю красу, я в котрий раз переконалася, що “Fieri corp.” – нереально крута компанія. І тепер я справді стала її частиною. Від цього усвідомлення в мене мимоволі на обличчі з’явилася щаслива посмішка, з якою я й увійшла у потрібний зал. 

Увійшла і трохи зніяковіла.

Ми, звісно, не запізнилися, але точно прийшли одними з останніх, адже в залі вже було дуже багато людей.  І всі ці люди дивилися на нас з Солею. Неприємно, якщо чесно.

Але я вчасно згадала, що ми хоч і новачки, але при цьому прийшли сюди вже професіоналами своєї справи. Саме тому вирішила, що не варто показувати, наскільки мене збентежила ця ситуація. Замість цього я знову посміхнулася у всі тридцять два і пройшла на місце за столом, де була прикріплена картка з моїм ім’ям. Інші колеги з “Elegans” розташувалися трохи поодаль, де до них приєдналася й моя Соля, не забувши мені підморгнути на прощання. Зізнаюся, що зараз мені було б комфортніше разом з ними там, але моя нова посада накладала на мене певний статус, який я маю з гідністю прийняти і поводити себе відповідно. 

За столом, де я розмістилася, очевидно, зібралися усі керівники та їх зами. І сюрприз-сюрприз – всі вони були чоловіками. Думаю, не важко уявити, з якими поблажливими поглядами вони на мене дивилися. Ще й усміхалися, всім своїм виглядом демонструючи, що мені серед них не місце. Гм, ну це ми ще побачимо. 

Розглядаючи присутніх, я помітила, що в центрі залишалися пустими три стільці. Два з них, як я зрозуміла, для Рити та Андрія Андрійовича, який, до речі, справив на мене хороше враження під час першого знайомства. Цікаво, а для кого третій тоді?

– О, бачу вже всі на місці, – почула за спиною бас мого нового боса. – Чудово-чудово, завжди б ви так всі зарання збиралися.

Він з посмішкою пройшов до пустих місць, всадив на одне з них Риту, в якої вже доволі гарно було видно животик, а потім продовжив.

– Отже, почнімо! Пані та панове, сьогодні нарешті у нашій великій родині поповнення. Я дуже сподіваюся, що команда моєї Маргарити Петрівни буде комфортно почувати себе у наших стінах. А також сподіваюся, що всі бувалі Фієрці, – а прикольне таке прізвисько для колективу, – допоможуть їм тут адаптуватися. Впевнений, що ми станемо гарними друзями і завершимо разом не один успішний проєкт. А тепер давайте ближче познайомимося.

Тут він почав розповідати як взагалі працює компанія, назвав всі відділи та їх керівників, також повідомив, що робочі місця для моїх людей вже підготовлені і чекають на нових власників. Я вже гарно знала цю інформацію, адже допомагала з підготовкою документальної та організаційної бази для нового відділу, тому корисним для мене виявилося тільки представлення керівників. Їх мені точно доведеться гарно запам’ятати. До речі, мене теж офіційно представили, що було незвично, але дуже приємно. 

Після цієї ознайомчої бесіди, ми перейшли до звичайної наради, що стосувалася робочих моментів. Під час цього я виокремила для себе, що компанія зараз займається будівництвом п’ятьох різних будівель в Україні і однієї – за кордоном. Деякі вже завершуються і об’єкти готуються до здачі, а деякі знаходяться на етапі забивання паль. Це все стосувалося архітектурно-будівельного відділу, а от окремо дизайн-проєктів у них не було. Це буде нова послуга від компанії, яка ляже на наші плечі.

– Відтепер усі питання по дизайну будуть вирішуватися з Веронікою Захарівною. Вероніко, – раптом звернувся прямо до мене, – сьогодні до вашої команди приєднаються декілька наших штатних робітників. Думаю… – перервався на слові. – О, Власе, нарешті! Я вже думав, що ти так і не з’явишся.

– Як же я міг, – промовили за моєю спиною. – Мене затримав дзвінок від Клопотенка, але тепер я повністю у твоєму розпорядженні.

В цей момент я відчула, як в моїх очах стрімко темніє.

Я знаю цей голос. Я його пам’ятаю, хоча всіма силами намагалася забути. Голос, який снився мені у страшних снах. Голос людини, яку я ненавиджу.

– На чому я… – продовжив Андрій Андрійович. – Ах так, Вероніко, – і тут мені довелося подивитися на нього, – думаю, ви зможете розподілити нових людей по проєктах і поділитеся своїм досвідом. 

– Все зробимо в найкращому вигляді, – відповіла якимось незнайомим сиплим голосом, намагаючись не дивитися на того, хто зайняв єдине пусте місце в залі і зараз просто впився в мене своїм поглядом.

– Ну й на кінець, – знову взяв слово бос, – хочу вам представити людину, на якій тримається наш архітектурно-будівельний відділ. Гордич Властислав Романович. Неперевершений керівник та майстер своєї справи. До нього теж можна звертатися з будь-яким питанням, якщо раптом мене немає на місці. На цьому у мене все. Марш працювати, – сказав веселим голосом.