Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Розлучення? 

Останнім часом я навіть не згадую про нього. Точніше згадую, але тільки в той момент, коли нарешті доповзаю додому, де мене ніхто не чекає. Та й тоді довго не страждаю, адже сил вистачає тільки на те, щоб швидко перекусити напівфабрикатами, а потім вирубитися на своєму “улюбленому” надувному матраці, перед цим вдосталь насолодившись виглядом своїх голих стін.

Так-так, я ні на йоту не продвинулася у ремонті, але в мене на це є серйозна причина. Робота.

Здається, що переїзд, розлучення і новина про те, що я очолю новий дизайнерський відділ в компанії “Fieri corp.” – все це було колись дуже-дуже давно. Я настільки поринула з головою у нові обов'язки, які розпочалися ще до офіційного призначення, що тепер навіть не помічаю нічого навколо. В мене таке враження, що пройшло не три тижні, а всі три роки.

Але всі приготування нарешті закінчилися, тому сьогодні ми вперше виходимо на роботу вже в новому офісі. А це означає, що сьогодні мій перший день в амплуа керівника. Чесно кажучи, я дуже боюся, що не впораюся. Страшно не виправдати надій Рити. Страшно не виправдати і своїх надій, адже це те, до чого я так довго прагнула. Але я себе заспокоюю тим, що страх – це невід’ємна частина нашого життя, тож не варто зациклювати на ньому увагу.  

Сьогодні я вирішила виглядати по-діловому стримано. Чорна закрита сукня з довжиною до колін, класичні бежеві лодочки, а волосся зібрала у хвіст. Нам доведеться знайомитися з новим колективом, а так вже повелося, що спочатку люди все ж оцінюють саме зовнішній вигляд. Тож, сподіваюся, що мене одразу почнуть сприймати серйозно. 

***

До нового офісу доїхала на таксі і це зайняло в мене досить багато часу, адже він знаходився набагато далі, ніж моє минуле місце роботи. Їхала і відчувала легкий тремор у руках від хвилювання. Але це було приємне відчуття, оскільки такий тремор, зазвичай, виникає в мене перед важливими подіями. А сьогодні для мене дійсно важлива подія, адже, не дивлячись на те, що я вже багато чого знала про Фієрі, в їх головному офісі я сьогодні побуваю вперше.

Очевидно, по цій самій причині я просто застигла, не в змозі зробити крок, коли переді мною з’явилася та сама потрібна мені будівля. Вона була… Одним словом – ВАУ! Звісно, бізнес-центр, в якому ми працювали раніше, теж був гарний, але від цього нового в мене просто захопило дух. 

Одна його частина – елітний готель, наскільки я змогла зрозуміти. Він був виконаний в більш класичному дизайні з сіро-коричневим фасадом, але його виділяло те, що майже на кожному поверсі була обладнана тераса із зеленими насадженнями. Такі собі острівки природи посеред кам’яного царства. 

Але готель відійшов на другий план, як тільки я перевела погляд на іншу частину будівлі, що була призначена саме для офісних приміщень. Вона являла собою велетенський скляний куб. Склалося враження, що цей куб просто руками встановили на дах триповерхового ресторану, наче детальку лего. На відміну від нашого попереднього офісу, який також складався з панорамних вікон, даний “куб” ще додаткового був декорований геометричними візерунками на вікнах. Коротше, браво архітектору та дизайнеру. Це дійсно дуже якісна робота.

От би й мені колись взяти участь у подібному проєкті. Здається, я вже казала про це бажання? Ай, і нехай, отже, повторюся. Що поробиш, якщо це справді моя найбільша мрія.

У лобі я підійшла до приємного чоловіка, який зробив мені іменний пропуск та підказав дорогу до ліфта. Подякувавши, я пішла у вказаному напрямку, намагаючись при цьому не сильно вертіти головою, і постійно нагадуючи собі, що йти з відкритим ротом не дуже професійно. Тим більше для дизайнера інтер’єра. Але як по-іншому, якщо всередині будівля була не менш велична, ніж ззовні?

Звісно, у такому модному бізнес-центрі був швидкісний ліфт, який доставив мене на потрібний дев’ятнадцять хвилин за лічені секунди. Коли прозвучав сигнал і відкрилися двері, я глибоко вдихнула і впевнено зробила крок вперед.

Перше, що я побачила – стильну стійку адміністратора, за якою сиділа приємна дівчина з вогняно-червоним волоссям.

– Доброго дня, – звернулася я до неї. – Скажіть, будь ласка, як мені пройти у перший конференц-зал? – Рита вчора повідомила, що це буде місце зустрічі, де одразу відбудеться знайомство з усім колективом Фієрі.

– Доброго, – відповіла, а потім обдивилася мене з ніг до голови з незадоволеним обличчям. Мда, поспішила я з “приємним враженням”. – Йдіть до кінця коридора і поверніть направо, – і на цьому все. Вона просто демонстративно відвернула голову у бік комп’ютера і забула про моє існування.

Ось тобі і теплий прийом.

Не встигла я й кроку ступити, як ззаду ліфт привіз нових працівників, серед яких я помітила мою Солю.

– Нікаа, – підбігла вона до мене, – хух, оце так будівля. Я в захваті. Я раніше бачила її здалеку, але всередині ніколи не була. Очманіти можна просто від цієї краси, скажи?

– Скажу-скажу, – відповіла їй з посмішкою. – Я теж приємно вражена.

– Щось не дуже помітно, – хитро на мене подивилася. 

Соломія, наче маленьке сонечко, прийшла і одразу осяяла всіх і все своєю теплотою. За це я її і обожнюю. Все ж таки добре, що в мене в компанії є настільки близька людина.

– А ми не запізнюємось? – спитала вона в мене, а потім прошепотіла: – Слухай, а чого ця рудоволоса адміністраторка так на нас дивиться з-під лоба?