Читати книгу - "Стара хвороба"

Через те у Конью — на нове призначення полковником — Алі Осман-бей змушений був їхати сам.

* * *

Через чотири чи п’ять місяців Муневвер-ханим, залишившись удвох із донькою в будинку в Куручешме, виїхала до Конью. Ці останні три роки, які Зулейсі залишалося прожити в Стамбулі до закінчення коледжу, стали найщасливішими роками її життя.

Вихідні Зулейхи, як і раніш, проходили в особняку в Еренкьоє. Шевкет-бей, вийшовши у відставку, тихцем ненавидів, як жаб’яче кодло, незграбний республіканський уряд, що вперто не бажав сприймати його точку зору. Але це не вадило дядькові, і то незгірш за інших, насолоджуватися життям у новій епосі. Він часто влаштовував удома вечори з танцями, справжні тобі бали, намагаючись таким робом долучити до світського життя своє оточення. Запрошені були у тому числі й заможні друзі.

Старий дипломат, здавалося, роздумав присвятити себе виключно науці та дослідженням.

Він казав Зулейсі, яка на той час уже мала вісімнадцять років:

— Що ж я маю робити, коли вони не дають мені бути корисним моїй державі в інший спосіб? Мушу навчати своїх співвітчизників основ і тонкощів сучасного вищого світу. А це нелегко — навчити людей із середньовічним світоглядом жити по-людськи. Ми мало чого досягли тим, що дозволили-таки нашим жінкам відкрити обличчя. От якби ми зробили їх справжніми європейками! Я маю на увазі освіченість, уміння триматися в товаристві…

Замолоду, під час перебування в Європі, Шевкет-бей, кілька років обіймав посаду посольського секретаря і завдяки цьому був запанібрата з іноземцями в Стамбулі. Він добре знався на всіх тонкощах аристократичного й розкішного життя.

Готуючи вечори, старий дипломат особисто перевіряв, чи належним чином оформлено столи із закусками, критикував не лише вбрання і танці, а й навіть вирази облич і рухи присутніх. Тих, хто не вмів поводитися в світському салоні, він змушував цього вчитися.

За власні гроші Шевкет-бей виписав викладача для клубу, який відкрився в їхньому районі, і той безкоштовно навчав фокстроту й танго охочих, що не мали зайвої копійки.

Коли Зулейха помітила, що відомі люди питають у неї поради, які сукні ліпше замовляти до певного сезону та які шалі й сигаретниці до цих суконь пасують, вона зазнайкувато задерла носа.

Тим часом у Шевкет-бея ставало все більше послідовників, тож він зібрав довкола себе декого зі своїх учнів і почав давати лекції.

— Раніше молодому чоловікові траплялося поглянути на жінку хіба що через замкову шпару чи просвіток у дерев’яній перегородці, а зараз він може спокійнісінько взяти даму попідруч і потанцювати з нею. Це великий крок уперед. Та не варто забувати, що цей крок перший. Інакше кажучи, порожня рамка. А от заповнити цю рамку барвистим розписом і орнаментами цивілізації, знаєте як важко? От, скажімо, під час танців інколи розмовляють, так заведено. А про що розмовляти? Товкти воду в ступі, плескати язиками?

Ні, розмова, що відбувається в цей час між кавалером і його дамою, це свого роду мова музики і танцю, або, інакше сказати, parole.[14] У ті хвилини, котрі минають у музиці й танці, повільно, немов скойки устриці, розкриваються найбільш закриті серця, а з найпотаємніших таїн спадають завіси… І хоч би хто ти був, ураз випліскується назовні або вся витонченість, або ж увесь бруд твоєї натури. Хвилини музики й танців — коротка мить взаєморозуміння між чоловічою й жіночою душами.

І ви гадаєте, що слід говорити про одне й те саме і під час швидкого фокстроту, і під час повільного танго? Де там, у жодному разі… Чи ж може говорити про одне й те саме людина, сп’яніла від життя, здатна відчувати і мислити? Поки триває танець, не досить лише прислухатися до ритму музики і підстроюватися під нього. Ви слухатимете phrase musicale, або, якщо дозволите мені перекласти, музичну фразу і з нею узгоджуватиме порухи вашого тіла і душі.

Хочете почути кілька прикладів фраз, які може сказати своїй дамі кавалер, що знається на фокстроті й танго?

Очі в Зулейхи сяяли од захвату, коли вона спостерігала, як дядько, мов режисер театральної трупи, що навчає новачків ролей, любовно повторює шаблонні фрази, доповнюючи їх доречними жестами та мімікою.

Зулейха на цих уроках була йому найкращою помічницею. Шевкет-бей до власних дітей ставився дещо зневажливо, вважаючи їх нездібними. Зате Зулейхою просто не міг намилуватися.

— Дівчинко моя, ти особлива! У тобі є цікавинка. Ти ні на кого не будеш схожа. От тільки варто змусити тебе трохи інакше поглянути на це твоє, можливо, чисте й здорове, та все ж дещо надмірне захоплення всім американським.

І щоразу, коли йшлося про важливість виховання, літній дипломат, споважнівши на виду, видавав племінниці зі своєї бібліотеки кілька французьких романів, які добирав вельми ретельно.

* * *

Три літа поспіль Зулейха відпочивала на вакаціях у різних вілаєтах. У чомусь ці подорожі були й приємними.

Колись давно американці, так би мовити, нагодували її не нашим хлібом, переконавши, що понад усе на світі люди цивілізовані полюбляють подорожувати. Анатолія, хоча й не така багата на дива та незвідані відкриття, як Китай чи Гавайські острови, все ж була місцем, вартим уваги. Та й, зрештою, її батьківщиною.

Крім того, сама думка влитися в місцеве середовище в ролі доньки шанованого всіма командира, лоскотала її самолюбство.

Коли Зулейха пила чай з кількома військовими — батьковими друзями — в побудованому солдатами парку напівзруйнованого і безбарвного селища, вона бачила себе в уяві англійською міс з пригодницького фільму, яка приїхала в колоніальні володіння, щоб відвідати батька. Завдяки цим мріям довколишні буденні предмети на якийсь час здавалися їй прекрасними і поетичними.

Здавна найприємнішою розвагою Зулейха вважала кінні прогулянки. Дівчина заздрісно поглядала на вершниць-іноземок, які траплялися їй вечорами дорогою до Бебека або Бююкдере.

Мрія Зулейхи стати амазонкою нарешті здійснилася в Анатолії. Дівчина відчувала, як їй на очі аж сльози навертаються від радості щоразу, коли вона сідала на коня, якого притримував хтось із підпорядкованих батькові рядових. Потім виїжджала на кінну прогулянку в оточенні гурту офіцерів.

А ще на час перебування в Анатолії дядько наказав їй побути таким собі культурним місіонером. Хто ж іще, крім таких, як вона, дівчат, що виросли у вищому світі, зможе краще навчити цих провінціалів нового життя?

Зулейха справді була гідною ученицею свого дядька. І те, що він робив у Стамбулі, вона влаштовувала тут: у міських парках почастішали