Читати книгу - "Стара хвороба"

У Стамбулі Зулейха звичайно була дівчиною непримітною і сором’язливою. А тут, відчувши свою важливість, завжди на перших ролях, Зулейха впевнено брала все у свої руки.

Зулейха дивувалася: як швидко промайнули ці три довгі місяці, а вона навіть не доторкнулася до цілої купи книг і зошитів, що привезла з собою.

Весь час у неї гостювала чимала ватага її нових містечкових друзів. Певна своєї вроди, дівчина знала, що дехто з юнаків у цьому гамірному гурті симпатизує їй. Хоча вони вочевидь і не наважувалися сказати про це. Цілуючи на прощання батька й матір, вона пустотливо дженджурилася, уявляючи, ніби цілує всю цю дружну компанію. Як це чудово — бути обожнюваною любимицею для стількох людей!

Зулейха, сама як перст посеред похмурого моря, гірко всміхалася, згадуючи несправджені надії свого життя, яке тепер починалося наново.

Розділ третій

Прогулянковий теплохід плив, здалека сяючи гірляндами вогнів, як ліхтариками на балкончиках мінаретів у ніч Рамазану.

А Зулейха, заглиблена в свої думки, спостерігала за цими даленіючими вогнями.

…Минали останні місяці навчання в коледжі, який вона повинна була закінчити того року. Ось тоді й розвіялися на порох її мрії про поїздку до Америки.

Алі Осман-бей не бажав для доньки вищої університетської освіти і хотів, щоб та відразу по закінченні коледжу повернулася до нього. А в навчальному закладі, де раніше її обнадіювали розмовами про те, що зможуть відрядити до Америки своїм коштом, здавалося, геть забули всі свої обіцянки. Останні сподівання покладала Зулейха на дядька, якому й розповіла про все, маючи намір з його допомогою таки переконати батька. Та Шевкет-бей був щирим з, нею і категорично відмовив:

— Дитино моя, ти ж знаєш, як важко цьому тихому і безвідмовному чоловікові говорити навіть про найелементарніші речі. А моє втручання може ще більше все ускладнити. Мені теж несила зрозуміти, що мусить робити дочка Алі Османа в Силіфке, маючи таку освіту? Як не є, а один раз з’їздити туди на вакації тобі доведеться. Може, придумаєш що-небудь, переконаєш батька… Якщо ні, то хоч як прикро, але нема ради… Він твій батько, отже, мусиш змиритися…

* * *

— Ти заснула? Не хочеш лягти?

Зулейха здригнулася й розплющила очі. В головах стояв Юсуф.

— Вже холодно, дивись, не змерзни. Якщо хочеш, попрошу спустити тебе вниз.

— Ні-ні, все гаразд. Навіть добре, що стало прохолодніше. Хвиль і сліду немає… Не турбуйтеся. Мені нічого не потрібно.

— Ну, коли хочеш, посидь іще… В такому разі краще пошукати теплу ковдру…

— У мене вже є одна…

— Не годиться… Хіба ж це ковдра? Вона ж тонка, як твій шалик на шиї…

Юсуф, похитуючись, спустився вниз і невдовзі повернувся. Заходився закутувати дружину в теплу ковдру, ніби сповивав немовля.

Зулейха, помітивши, що чоловік п’яний у дим, а тому сперечатися з ним марно, з посмішкою підкорилася.

На Юсуфі була лише легка біла сорочка. Зулейсі хотілося сказати, що це він сам більше ризикує захворіти, ніж вона. А що як він подумає, ніби це якийсь вияв ніжності чи співчуття до нього? Зулейха промовчала.

Укривши Зулейху, Юсуф промовив:

— А зараз слухатимеш у мене концерт. У нашій команді є хлопчина з Сакиза. Він чудово грає на багламі.[15] Далеко, звісно, до вашої високої музики. Та, сподіваюсь, хоч якусь хвильку потішить тебе.

Ледь чутні далекі звуки струн слух Зулейхи ловив і раніше. Вона прислухалася до цього тихого звучання, яке то губилося серед безладних шумів гвинта пароплава та шерехів моря, то лунало знову.

У недовгім часі молода жінка зрозуміла, що це народна мелодія, яку грають на передній палубі, здається, на тамбурі.[16]

Юсуф усадовив хлопця, що грав на багламі, на нижньому щаблі палуби, а сам повернувся до столика під капітанським містком.

Голос колишній мешканець Сакиза мав хрипкуватий, але приємний, дивним чином схожий на звуки баглами.

З думками у хмарах, з посмішкою на губах молода жінка спершу слухала мелодію, яка нагадала їй тюркю.[17] У музику впліталися сплески води, шум вітру, і Зулейха поступово почала знемагати на сон. Від довшого часу звуки інструментів на взір свищиків і баглами асоціювалися в Зулейхи з горами Анатолії. А зараз переселенець із Сакиза своєю грою перетворював їх на голоси моря, островів і порослих водоростями скель.

Зулейха встала з крісла, тепліше закуталася в ковдру і, дрібцюючи ногами й тримаючись за борт, — коли йдеш, більше відчувається хитавиця, — підійшла до трапа.

Команда повсідалася край нижньої сходинки, випроставши ноги у бік клітки з куркою. Той хлопчина, що прислуговував Зулейсі за столом, сів поруч навпочіпки, підперши голову руками. За кілька кроків попереду на люкові, заклавши руки за голову, горічерева на весь свій зріст розтягнувся, пихкаючи сигаретою, довготелесий моряк.

Іноді об низький борт судна розбивалася хвиля, і її дрібні, немов пил, бризки летіли Зулейсі на руки і лице. Нога ще боліла. Молода жінка, щоб взайве не тривожити її, переступила на здорову ногу і всім тілом сперлася на залізні поручні. Ставши, як їй було зручно, вона знов поринула в спогади.

Уперше вона побачила Юсуфа на станції в Єнідже. Батько написав їй у телеграмі: «Повідом мене, коли виїдеш із Стамбула. Приїду тебе зустріти в Єнідже. Звідти разом поїдемо до Силіфке».

Зулейха саме намагалася відшукати очима батька в натовпі на станції, коли до вагонної шиби підійшов високий чоловік і сказав:

— Ви, певне, Зулейха, донька Алі Осман-бея.

Незнайомець був убраний в сорочку з цупкого шовку солом’яного кольору, на голові мав панаму. Зайшовши у вагон, щоб забрати речі Зулейхи, чоловік назвав себе:

— Я голова муніципалітету Силіфке… Служив під орудою вашого батька під час війни… От і зараз я, мов той ординарець, маю нове завдання. Цього разу — відвезти вас до Силіфке. Ваш батько вельми зайнятий, а тому не зумів приїхати. Та він передав вам записку. Це ж треба… Кат знає! Де я міг її подіти?

Юсуф у пошуках записки повивертав догори сподом усі кишені піджака й штанів, перерив у гаманці всі папери, та записка мов крізь землю провалилася.

— Ефенді, хіба в тій записці було щось важливе?

— Та ні… Там тільки було написано, що це я повинен вас відвезти.

— Тоді чому ви так хвилюєтеся? Хіба не досить ваших слів?

— Хтозна… Адже ми не знайомі… Але, судячи з усього, ви вважаєте, що досить… Тоді — їдьмо…

Зулейха зрозуміла, чому міський голова був збентежений через ту записку, і мимоволі посміхнулася —