Читати книгу - "Не моя, Елла Савицька"

- Доброго! - Настя навіть присвиснула, оглянувши хлопця з голови до голих п'ят. - Ну, у всякому разі, мені тепер зрозуміла причина, чому Маша не відповідала на дзвінки, - дівчина впевнено пройшла в великий хол, змушуючи Стаса відсунутися. Той тільки посміхнувся, спостерігаючи, як висока брюнетка знімає окуляри і обводить коридор допитливим поглядом. Ідеальна брова вигинається, коли її очі натикаються на джинси хлопця, що валяються в парі метрів. Той тільки плечима знизує, і шльопає повз, притримуючи рукою простирадло.

- Марія спить ще. Можеш розбудити. Думаю, на сьогодні ми закінчили, - порівнявшись з дівчиною, киває їй на спальню, а сам вирушає в душ, спиною відчуваючи її пронизливий погляд. Обернись він зараз, точно наткнеться на темні зелені очі, але він не обернувся. Нехай дивиться. Він сам учора занадто багато на неї дивився. Недозволено багато. Він навіть сам над собою готовий був істерично сміятися від того, наскільки сильно вчора його зачепила ця зустріч. Зустріч, родом з минулого. Хлопець заліз в душ, залишивши зім'яте простирадло на підлозі і включив прохолодну воду, дозволяючи стікаючим струмкам підбадьорити себе.

Ні, цього просто не може бути! Не повинно було, мати його, трапитися знову. Не з ним. Не через неї! Не зараз, коли він, нарешті, знайшов себе там, де ніколи не шукав. Не могло, блядь. Доля сука змусила вночі серце до горла підскочити, коли він побачив її в клубі. Настя сміялася з подругами і так безтурботно потягувала шампанське. Він спочатку не повірив. Софіти сліпили очі, і хлопець марно сподівався, що помилився. Що це лиходійка пам'ять дістає з підкірки спогадів образ, що мучив його довгими ночами. Виколупує з кров'ю ту, яка колись заподіяла дурному хлопчиську стільки болю, скільки ніхто більше. Але ні. У нього навіть холод уздовж хребта побіг, коли вона підняла свої вири на нього і подивилася прямо в очі. З легкою посмішкою на губах, оцінюючи. А у нього пальці затремтіли, коли зрозумів, що та, кого він давно поховав у своїй пам'яті, закопав під кількома метрами спогадів про інших, якимсь чином знову опинилася на поверхні і тягне до нього свої щупальця. І ні, він зараз не про Настю. Він про ту любов, яку вона вважала наївною першою закоханістю, яка коштувала йому кількох років реабілітації. Знаєте, як буває. Люди дорослішають, і забувають, як важливі бувають почуття в підлітковому віці. Як близько до серця їх сприймають молоді дівчата і хлопці. Як важко переживають розставання з коханим. У цьому віці здається, що життя скінчилося, і багатьом не вдається знайти сил йти далі. Чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять - дуже небезпечний вік. Коли ще є ілюзія, що весь світ по коліно, а коли цей світ у тебе забирає той, кого ти любиш, тоді й самому хочеться залишити цей світ і піти в інший. Ні, так не у всіх. Далеко не у всіх, але є й ті, кого нікому підтримати. Ніхто не підставить дружнє або батьківське плече, будучи зайнятими іншими справами, і такі не витримують. Ідуть туди, де, на їхню думку, вже не існує ніяких почуттів, залишаючи всіх інших самостійно справлятися з власним болем від втрати. А багато часом вирішують проблеми і іншим способом. П'ють, вживають заборонені препарати, щоб зануритися в забуття. Ось так і Стас. Він пройшов багато стадій і спроб забути її. Викреслити з пам'яті ненависний улюблений образ і забутися. Спочатку він ненавидів. Кожною клітиною організму мріяв про те, щоб Насті там було погано. Морально, фізично. Щоб вона в своїй грьобаній Америці мучилася почуттям провини, місця собі не знаходила. Він закинув школу, пропадав у дворах з пацанами і балувався травою. Курив стільки, скільки потрібно було, щоб притупити це огидне гнітюче відчуття. Блядь, йому адже тільки чотирнадцять, сміявся він у п'яному угарі, пинаючи ногою бляшанку в підворітті. У нього попереду все життя, все найкраще тільки починається. У нього стільки баб буде, що не злічити. І він представляв у всіх фарбах як трахає всіх, у кого симпатичне личко. І своїх одноліток і старших дівчат. Тільки чомусь кожен раз образ нової коханої змінювався на привід тієї, яка стояла в вагоні потяга і проводжала його хмурим поглядом. Ненормальна, хвора любов, така не властива юному хлопцеві. Скільки б він не старався забути, нічого у нього не виходило, поки в один момент, коли передавав гроші дилеру, не зрозумів, що купує вже не амфетаміни. Що навколо більше не забезпечений двір, в якому він живе, а обшарпані стіни одного з бідних кварталів міста. Що друзі, з якими ганяв м'яч по двору там і залишилися, а поруч тепер чужі щуплі пацани, з шкірою, яка майже просвічується, і скляними очима. Він тоді просто викинув цей пакетик і побрів додому. Мучився від ломки, на стіни ліз, зривався, знову сюди їхав, але знову змив куплені таблетки в унітазі. В той момент зрозумів, як скучив за матір'ю, яка майже відразу після Насті поїхала на гастролі. Вона у нього, крім досконального володіння англійською мовою, ще й в оркестрі на скрипці грає, і, як на зло, саме в цей раз поїздка вийшла надзвичайно довгої. Вони колесили  кількома країнами, а Стасу нічого не залишалося, як стежити за собою самому. Нічого, не вперше. Він звик. За ним часто доглядає мамина подруга, але доглядає - це занадто сказано. Пару разів на тиждень подзвонить, на тому справа і закінчується. І зараз, повністю розбитий, втрачений, він шкутильгав додому, не розуміючи, чого далі хоче від життя. Мати, після приїзду, відразу помітила в синові зміни. Запалі щоки, неживий погляд, а найголовніше - знайшла його блокнот з декількома віршами.

Жінка тоді від шоку навіть на диван присіла, вчитуючись в сенс рядків, що пливли перед очима. Там все було зрозуміло. Чиста ненависть і хвора любов її сина до дівчини, яка так часто бувала в їхньому будинку. Матері довго пояснювати не потрібно. На те вона і мати, щоб допомогти своїй дитині у що б то не стало, вибратися з ями, в яку той скотився в її відсутність. Вона тільки довго себе картала і лаяла за те, що будує кар'єру, а про найголовніше в житті - її плоть і кров забула. Не замислювалася чим він живе, які емоції переживає, думала раз відповідає на дзвінки, значить живий - здоровий, а це головне. А все виявилося набагато складніше. Ліля Святославівна тоді після закінчення десятого класу, сина до психолога повела. Не допомогло. Сама намагалася підтримати, відвернути, але знову марно. Син майже не їв і не розмовляв. До початку осені зробила останню спробу і взявши розрахунок, в село відвезла. Нічого, їм вистачить. Якщо що, вона може не тільки англійську викладати, а й гру на скрипці. Не пропадуть. У селі з ранку до ночі вони допомагали бабусі з дідусем в поле, і садах. Садили, пололи, копали. Так, що Стас до ночі з ніг валився від втоми, а о шостій ранку знову вставав і йшов на поле. Що найцікавіше, навіть без капризів. Ніби, і сам знайшов у цьому вихід своїй хворобі. Працював як справжній найманий робітник, не покладаючи рук, а згодом і посміхатися почав. Ліля тоді до одуріння раділа, коли почула одного разу ввечері тиху гру на гітарі. Легкий перебір струн стертими в кров від роботи пальцями змусили її материнське серце сколихнутися від щастя. Вона вважала, раз грає, значить легше йому. Музика лікує. У неї можна вкласти всі переживання і виплеснути словами, нотами. А її хлопчик, значить готовий лікуватися. Раділа вона так кілька вечорів, поки не почула, що він ще й співає. Красиво, мелодійно, трохи не потрапляючи в ноти, але голос є. І чому вона ніколи не замислювалася над тим, щоб віддати його в музичну школу? Хлопчик сам навчився грі на гітарі, і йому цьому було досить. Не просив віддати його в вокальну студію, не питав про цілеспрямоване навчанні, ось вона і не наполягала. Вважала, якщо захоче, скаже, і тоді вони вже вирішать це питання.