Читати книгу - "Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія"

- Олексій, що там поліція? Як ти міг додуматись так сильно його вдарити!

- Нелі, що мені залишалось? Ти ж бачила, він би її задушив.

- Я розумію, та що тепер буде с тобою?

- Поки не знаю. Кажуть, що перевищив міри захисту. Можливо суд.

- Єлизавета Миколаївна, все скаже як треба?

- Вона скаже правду про те, що пам’ятає.

- Я дуже переживаю за тебе.

- Я теж тебе люблю, Нелі. Я пішов, гляну, що там.

Наскільки ж гівняний день. Різне бувало у відділення за ці два роки, що я завідую, але це прямо першість з трешу.

Може вона тепер звільниться.

- Єлизавето Миколаївно, у вас все добре? – Тільки подумаєш про людину добре, як вона відразу показує, що є типовим представником свого виду.

- Це я роблю фото для мами. – ну звісно ж для мами, а не для соц. мережі. Ненавиджу коли мені брешуть.

- Ваша мати не вірить, що ви лікар без фотозвіту?

- Що ви. Вона особисто три курси підряд відвозила до університету – з посмішкою відповідає Ліза – думаю вона впевнена в моїй професії.

- Єлизавета, а скільки Вам рочків?

- Мені 24, а що?

- Просто вирішив пересвідчитись. Ось ваш чай. Якщо потрібен буду, то я на приймальному.

- Пересвідчитись в чому?

- Це моє особисте.

- Воно не може бути особистим, якщо пов’язано зі мною. Ви теж вважаєте мене дитиною?

- Я вважаю що опіка, яка є в вашому житті ні до чого доброго вас не доведе. Ви не проживаєте свого життя.

- Ви нічого не знаєте про мене.

- Не зважайте.

- Олексій Михайлович я звісно дуже вдячна Вам за порятунок, але себе ображати я не дозволю.

- Я не намагаюсь Вас образити, я лише кажу про те, що мені стало все зрозуміло.

- Ви мене дратуєте.

- Звісно дратую.

- Мені напевно краще піти додому.

- Ви ж не хотіли аби ваша мама про щось дізналась. Але бачите в чому проблема, вона все одно щось зрозуміє, адже побачить синці на вашій шиї.

- Дідько, пробачте. Як я могла їх не помітити – верещить Єлизавета Миколаївна біжучи до дзеркала. – Боже, чим же їх замазати!

- Я залишу Ваш дитячий садок на одинці. Ви пам’ятаєте де я. Нянька на ніч чи нічник не потрібні?

- Йдіть до біса зі своїми підколками.

- Не перегинайте – з усмішкою і задоволенням відповідаю я.

- Я просто не розумію що мені робити далі! Все виходить з під контролю.

- Познайомтесь, це життя.

- Чому ви такий грубий постійно, я ж не зробила Вам нічого поганого! Вже третій тиждень ви намагаєтесь мене вижити звідси.

- Нічого я не намагаюсь. Ви мені подобаєтесь навіть.

- Що?

- Як хом’як. В нього тицяєш пальцем, а він так і норовить за нього вхопитись та відгризти.

- Ви жахливий – ні, тільки не сльози-соплі.

- До ранку.

- І Вам гарної ночі, відіспіться. – мала зараза, ну знає ж що нічого бажати не можна.

- На завтра я даю вам відгул.

Виходжу закривши за собою двері. Можливо я дійсно мав до неї завищені надії та був трішки прискіпливим. Треба переглянути відносини.

Ніч на диво і бажання декого пройшла чудово. Повертаюся до кабінету, в сподіванні побути один. Тільки я зайшов, як відразу стук у двері.

- Заходьте

- Вибачте, я буквально на хвилинку.

- Слухаю вас, Єлизавета Миколаївна.

- Дякую за порятунок і за можливість сьогодні відпочити. Мені шкода, що вночі я була грубою до вас.

Не знаю, що сталося зі мною в той момент, мені так захотілося її обійняти, перевірити чи добре з цим тендітним створенням. Недовго думаю я укладаю її в обійми й відчуваю загальний ступор. Не знаходжу краще фрази, як:

- Єлизавето Миколаївно, ви лікар мого відділення і ваше життя для мене таке ж цінне, як і всіх моїх співробітників - Боже, що за дурість я зараз сказав?

***Ліза***

Женька чекав на мене на парковці біля лікарні. Побачивши мене на горизонті, різко вийшов із машини та швидким кроком попрямував у мій бік.

- З тобою все добре? Цей виродок, тобі не сильно пошкодив? – нервово запитує хлопець та оглядає мої руки, шию.

- Все добре. Я розповіла тобі не для того, аби ти сивим став – сміючись відповідаю другу – Зі мною все добре.

- І добре, що все так минуло. Тобі потрібен відпочинок. Сідай, у мене є сюрприз для тебе.

- Може без нього?

- Тобі сподобається! - таємниче посміхається Женя і весело похрюкує.

Усю дорогу він розповідав про роботу і найближчу відпустку, але до мого сорому, слухаю я його в пів-вуха. Мої думки займав запах, який я досі відчувала на собі. Він пахне мускусом із легкою деревною нотою. Його несподівані, але такі теплі й ніжні обійми, вони мені нагадали величезну, пухову ковдру в яку так приємно завертатися в холодні зимові вечори, коли природа вмирає, для переродження в нове життя. Як не було б прикро, але достатньо фантазій.

У дорозі ми проводимо хвилин 30. Женька привіз мене в заміський комплекс і ледве проїхавши вглиб я побачив качок і лебедів, що бігають по території. Далі моєму зору відкрилася галявина з зайцями, що стрибають і жують траву. Зліва знаходився величезний загін, де жили альпаки й на довершення була величезна клітка для птахів, неймовірної краси створення.

Поки ми чекали на обід, я потягла друга оглянути територію. Мабуть, це краще що я бачила за багато місяців. Час прогулянки пролетів швидко і нам довелося повернутися в альтанку біля ставка.

- Лізо, мені потрібно розповісти тобі щось досить серйозне.

- Ти вирішив мене залякати? – все так же з посмішкою відповідаю я.

- Мене чекає тривале відрядження через місяць-півтора. Швидше за все не побачимось близько пів року, і я хотів би знати, що ти на мене тут чекаєш.

- Євгене, звичайно, чекаю. Ти ж мені рідна людина, майже брат.

- З цього приводу, я й хотів поговорити. Ти для мене не сестра, Ліз. Мої почуття до тебе були завжди набагато глибшими та коли ти називаєш мене другом чи братом… Мені не приємно. Так ось, продовжуючи далі свою думку, я хотів би спитати. Ти станеш моєю дівчиною?