Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 1

Айлін

Лейла з Азаматом із шести років знали, що одружаться, і сьогодні цей день настав.

Про їхній шлюб сім'ї не домовлялися в дитинстві, більше жартували про це, але врешті вийшло, що напророкували. Півроку тому стало зрозуміло, що весіллю бути, а зараз я дивлюся на їхній перший танець і не можу відвести очей. А ще не можу не розплакатися.

У захваті тягнуся пальцями до прочиненого рота, тремтячою рукою знімаючи на телефон свою обожнювати, неймовірно красиву подругу в сліпуче білій сукні.

Звичайно, на весіллі є відеограф і це зайве, але стриматися б не вийшло. Занадто гарно.

У Лейли постава гімнастки, довга шия та витончені руки. Про вишуканість її сукні та бездоганність макіяжу з укладанням і говорити немає сенсу. Я люблю подругу, але це не заважає відчувати себе поряд з нею гидким каченям і нескінченно вирівнювати спину.

Мені теж часто кажуть, що гарна, але самій здається, що не настільки.

А ще в мене серце розривається від ревнощів, що вона тепер не моя. Азамат забрав мою дівчинку. Розбив серце, негідник. Щоправда, якщо хтось і заслуговує бути поряд з нею — то тільки він.

Танець молодих закінчується, білий туман під їхніми ногами починає розсіюватися, я тисну на стоп, зберігаючи відео, яке вночі переглядатиму, наповнюючи сльозами подушку, а потім плескаю в долоні і голосно улюлюкаю, висловлюючи своє щире захоплення парою, поки не чую за спиною:

— Кизим…

Я знаю, що це означає в поєднанні із застережливим поглядом. «Будь тихшою, дочко».

Зітхаю і опускаю погляд разом із покритими візерунками з хни руками.

У мене найкращий у світі татко — бабаси — але я трохи не потрапляю у його очікування. Гучна, вдача крута, і це він ще не знає... Ох...

Дивлюся на свої руки, відволікаюся і з усмішкою згадую, який учора був неймовірний, просто чарівний вечір!

Я обожнюю традиції свого народу. Знаю, що мої шкільні та університетські подружки перед весіллям гуляють наостанок інакше. У стрип-барі, замовляють спа, п'ють шампанське, просто йдуть до клубу, а у нас нікаху та святкуванню весіль передує вечір хни.

Мені здається, що ніздрі досі лоскоче запах трав і прянощів, у вухах — дзвінкий дівочий сміх у тиші, а пальці вкриті ніжними тонкими візерунками. У кожну риску зашито побажання щасливого швидкого заміжжя.

Усміхаюся ширше і тремчу. Сподіваюся, ці побажання здійсняться.

Як відчуваючи, що я думаю про нього, Митько нагадує про себе повідомленням.

Відкриваю тієї ж миті, відчуваючи себе злодюжкою.

"Вийдеш до мене, якщо під'їду?"

Від страху та обурення навіть очі розширюються, до щок приливає жар. Хочу відповісти: "Ні, ти що! Не можна". Але він образиться, тому зволікаю і зважую.

Пробігаюсь поглядом по величезній весільній залі.

Навіть не віриться, що декількома годинами раніше всі тут стояли, опустивши погляди, поки імам проводив ніках. Зараз і молодь, і старші гості веселяться, їдять, танцюють, сміються і вітають молодят.

Я знаходжу маму поглядом — вона в компанії своїх подруг. Старшого брата — Бекіра — він із хлопцями. Як завжди, дуже серйозний, перебирає свої чотки. В останній рік він, щоб підвищити авторитет перед батьком, заглибився у вивчення ісламу. Тепер у нього є трохи лякаюча чорна борідка, ті самі чотки, похмурий погляд, він часто заводить надто серйозні для мене розмови і робить п'ять разів на добу намаз.

Я рада за нього, але сама, мабуть, ще не доросла. Балансую між бажанням бути достойною дочкою свого бездоганного тата і хоча б розчарувати його не смертельно.

Повертаюся до телефону та друкую: «Вийду, але ненадовго. Напишеш, коли під'їдеш».

Митько ставить моєму повідомленню палець вгору, а я тепер хвилююся втричі сильніше.

Намагаюся відволіктися на запальну, в міру кумедну хайтарму (наш національний танець) — подарунок молодятам від друзів нареченого — але постійно повертаюся думками до Миті.

Ми познайомилися з ним півтора роки тому в університеті. Я зараз на третьому курсі медичного факультету. Він випускник-стоматолог.

Як сам Митько зізнався, така яскрава красуня не могла не розбити його серце. А мені щоразу приємно про це слухати.

Він, звичайно, не кримський татарин. І це моя велика біда. Але ж серцю не накажеш, правда? Я і так довго опиралася його залицянням, врешті здалася. Тепер мені лишається сподіватися, що у нас все буде добре.

— Айко, чому ти така рожева? Закохалася? Чи думаєш, як би вкрасти Лейляшу в Азаматика? — До мене з-за спини підходить Айше — наша з Лейлою подружка. Підколює, грайливо штовхаючи в плече, а я сміюся (вже тихіше, щоб не отримати від тата нове зауваження) і мотаю головою.

Прийде час — всі дізнаються про нас із Митьком, але поки що рано.

Нехай мені "пощастило" закохатися не в своє, але я вірю, що ми пройдемо правильною доріжкою. Майже. Тому що почали вже неправильно.