Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

— Сподіваюся, ми залишимося з усіма кінцівками, — ледь чутно пробурмотіла Олені, котра тихо вторила моїм крокам. Десь далеко за Києвом, у занедбаній лісопосадці, ми продиралися крізь густі зарості в суцільній темряві. В'язані балаклави тільки ускладнювали і без того складне завдання, але Олена суворо заборонила їх знімати. Мовляв, мало що може трапитися. Нас ніхто не повинен впізнавати.

Непримітне Шевроле помічниці ми залишили біля дороги і нашвидкуруч прикрили його широким колючим гіллям. Як радять досвідчені лиходії у всіх переглянутих нами фільмах.

Хоча, з нас такі лиходії, як з кенгуру балерини. Але все ж. Більше нічого розумного з бандитського світу ми не знали, тому використовували всі поради, які тільки нагуглили в інтернеті і поспіхом згадали з голівудських блокбастерів.

Колючі гілки якогось невідомого мені чагарника безжально дряпали обличчя і руки, чіпко хапалися за закритий костюм для занять з йоги і мовчки попереджали про небезпеку…

Єдине, про що я молилася всім вищим силам, щоб тільки живою повернутися додому до сина і сестри, які залишилися одні у величезній квартирі і навіть не здогадуються, куди це я зібралася проти ночі.

Дарма ми це затіяли. Ох, дарма. Поки не пізно, потрібно розвернутися на сто вісімдесят градусів і бігти, що є духу. Бігти, поки не опинимося вдома в теплому ліжку. Подалі від бандитів і їх небезпечних розборок. Подалі від цього моторошного лісу і його невідомих мешканців. Але де там.

Гучний тріск гілки, кроки і важке надсадне дихання зовсім неподалік змусили нас з Оленою злякано заціпеніти. Серце миттєво пішло в п'яти і не бажало повертатися до тих пір, поки ми не опинимося в безпечному місці. Необхідний організму кисень пішов слідом за серцем. От вже зрадники. Дихати стало нічим, свідомість погрожувала залишити мене найближчим часом. Зковтнувши в'язку від страху слину, я навпомацки схопила помічницю за руку і пошепки уточнила:

— Олен, що це?

Але помічниця не поспішала відповідати. Здається, вона і сама добряче злякалася. Без зайвих слів Олена міцно переплела наші пальці і ще дужче засопіла.

Мамцю, як же страшно.

Сподіваюся, тут не водяться небезпечні тварини. Вовки там, ведмеді бурі… рисі? Я не сильна у пізнаннях фауни Київської області, але дуже хочеться вірити, що їх тут точно немає. Чесно кажучи, от тільки розлюченого хижака для повного щастя і не вистачало. Просто чудове проведення часу: стати жертвою бандитів або голодного звіра.

Не знаю, скільки ми так простояли, взагалі не рухаючись. Здавалося, вічність. Руки-ноги затерпли від напруженої пози і грозилися підвести в будь-який момент. Але невідомі звуки продовжували доноситися зовсім поруч.

Господи, та що ж це таке?

Кілька хвилин по тому шурхіт стих, кроки віддалилися, і ми з помічницею синхронно видихнули. Ніби і не дихали весь цей час.

— Що це було? — я тихо повторила своє запитання, вгамовуючи тремтіння в голосі і колінках. — Олен, давай повернемося? Поки не пізно.

Я розвернулася і зробила спробу піти в бік залишеного автомобіля.

— Та що ти завчасно панікуєш? — насмішливо кинула помічниця в спину і рвучко розвернула мене назад... — Зайчик, мабуть, пробіг.

— Зайчик? — шоковано пробелькотіла від почутого. — Зайчик?! Яких розмірів? Двометровий мутант? З Чорнобиля, можливо?

— Ну зайці різні бувають… — здивовано протягнула Олена. — Мій дід колись розводив королівських кроликів... То вони більші за мене були...

— Олен, якби зайці і кролики — це трохи різні тварини. Це як твій Марат і Ахмет в порівнянні, — я перейшла на обурений шепіт. — Але це точно були не вони.

— Ой, та неважливо, — відмахуючись, вона злегка підштовхнула мене вперед, — ходімо, потрібно встигнути вчасно. У бандитів теж свої плани. Вони на нас чекати не будуть, — і, не почувши від мене заперечень, помічниця продовжила продиратися крізь кущі. — Чи ти забула, через чию провину ми тут? Не я любителька поїдання фастфуду на камеру.

Її слова сильно зачепили мене. От вже… подруга! Гордо скинувши підборіддя, я на секунду освітила собі шлях мобільним ліхтариком і стрімко вирвалася вперед, набагато далі помічниці. Хотілося із вередливості показати їй язика, мовляв, ось тобі маєш, не одна ти така розумна. Але я стрималася, вирішивши, що це точно зійде за дурний дитячий вчинок, та й в темряві нічого не видно.

— Злато, ти де? — за мить глухо поцікавилася помічниця за спиною, спритно розчищаючи собі шлях руками. Замість гілки вона випадково торкнулася моєї дупи, і я налякано скрикнула.

— Олено! — голосно вигукнула і відразу перейшла на шепіт. — Обережніше там, — красномовно натякаючи, де саме.

— Вибач, Злато, не втрималася, — сопучи, як невинне дитя опосума, пробелькотіла десь поблизу. — Таку дупцю відростила на бургерах — гріх не помацати.

— Ну може вже досить мені дорікати?

— Все, більше не буду, — помічниця зобразила звук застібання зіппера. — Вибач, хотіла дещо розрядити обстановку. Ти надто напружена.

— Головне, щоб тобі все дрібниці, — мимоволі бурмочу від гніву.

Її незрозумілий спокій почав грати на нервах. Ніби нічого надзвичайного не відбувалося. Немов ми просто вирішили прогулятися вночі по околицях міста, подихати свіжим повітрям, помилуватися природою і невимовною красою рідного краю. Он скільки небачених дерев росте, тільки й встигай відвести обличчя в темряві від зіткнення з твердим стовбуром.