Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

Батько незворушно зачитує наступний рядок.

— Бентежить дивовижно лють крикуча, — тоді зупиняється й м’яко питає: — Тобі вже треба йти?

Найпильніший спостерігач не розшифрував би братню стенографію, спресований у часі смуток цього діалогу. Ставки та правила було визначено надто давно, щоб їх змінювати. Порівняне багатство Клода має й далі бути непоміченим. Він залишається молодшим братом, неповноцінним, задавленим, розлюченим. Мого батька найближчий із його живих родичів збиває з пантелику, але тільки злегка. Він не зсунеться зі своїх позицій і звідти звучить глузливо. Але це не так. Це гірше за глузування: йому байдуже, і він заледве це усвідомлює. До квартирної платні, грошей або Клодової пропозиції. Але, як уважна до інших людина, він ввічливо встає, щоби провести гостя, і потому, знову сидячи за своїм столом, забуває і про готівку, що там лежала, і про Клода. Олівець знову в його руці, в іншій — цигарка. Він і далі сидітиме над єдиною роботою, що важить, вичитуючи вірші для друкарень, і не підведе голови, доки не стане шоста і час для віскі з водою. Найперше він витрусить муху зі склянки.

Ніби з довгої подорожі, я повертаюся до утроби. Нічого не змінилося на балконі, крім того, що я виявляюся трошки п’янішим. Ніби вітаючи моє повернення, Труді виливає залишки з пляшки до склянки. Кубики втратили холод, вино майже тепле, але вона має рацію: краще допити його зараз. Воно зіпсується. Подув вітру досі хвилює каштани, пришвидшується надвечірній дорожній рух. Спускаючись, сонце стає теплішим. Але я не проти спеки. Коли надходять останні краплі білого совіньйону, я вирішую переглянути свою позицію. Я був відсутній, я тікав через дріт без драбини й мотузки, вільний, як птах, покидаючи своє «зараз» і своє «тут». Моя обмежена правда була хибною: я можу зникнути будь-коли, щойно захочу, викинути Клода з будинку, відвідувати батька в його кабінеті, бути лагідним, невидимим підглядачем. Чи може з цим зрівнятися кіно? Я дізнаюся. Можна було б заробляти на життя, продумуючи такі вилазки. Але справжня, обмежена дійсність також засмоктує, і я не можу дочекатися, щоби Клод повернувся й розповів нам, що сталося насправді. Моя версія точно виявиться помилковою.

Матері теж уже нема терпцю чекати. Якби вона не пила за двох, якби я не ділив із нею навантаження, вона б уже була на підлозі. Двадцять хвилин потому ми йдемо всередину, пробираємося крізь бібліотеку, тоді нагору, до спальні. Ходити босоніж по цьому будинку треба обережно. Мати скрикує, коли щось хрускає під ногами, ми хилимося набік і різко змінюємо курс, вона кидається до поруччя. Тоді ми знову стоїмо твердо, поки вона зупиняється й оглядає свою підошву. Чути її спокійне лайливе буркотіння, значить, є кров, але не так багато. Вона шкутильгає крізь спальню, певно, лишаючи слід на тому, що, наскільки я знаю, має бути не надто білим брудним килимом, заваленим скинутим одягом, взуттям і валізами, напіврозібраними після подорожей ще до мене.

Ми добираємося до лункої ванної — величезної та брудної руїни, судячи з того, що я чув. Мати висуває шухляду, нетерпляче переворушує її деренчливий, шарудливий вміст, пробує іншу та в третій знаходить пластир для свого порізу. Вона сидить на краєчку ванни й умощує свою бідну стопу на коліні. З легеньких покрехтувань і того, як роздратовано вона втягує повітря, я розумію, що її поріз — у місці, до якого складно дотягнутися. Якби ж то я міг стати перед нею навколішки й допомогти. Хоча вона молода і струнка, однак із завадливим обсягом мене нагинатися вперед нелегко. Тож ліпше, вирішує вона, зручніше розчистити місце й сісти на твердій кахляній долівці. Але це також непросто. І все через мене.

Ось де ми й що ми робимо, коли чуємо Клодів голос, крик із першого поверху:

— Труді! Боже. Труді!

Глухий бух швидких кроків, і він знову вигукує її ім’я. Потім чути його важке дихання у ванній.

— Я порізала ногу цим ідіотським шматком скла.

— Уся спальня в крові. Я подумав... — він не каже нам, що сподівався на мою загибель. Натомість пропонує: — Дай я зроблю. А не треба спочатку промити?

— Ліпи давай.

— Не смикайся, — тепер його черга крехтіти й охкати. Потім: — Ти що, пила?

— Від’їбися. Ліпи.

Нарешті готово, і він допомагає їй підвестися. Ми разом хитаємося.

— Ніфіга собі, скільки ж ти випила?

— Один келишок.

Вона знову присідає на бортик ванної.

Він відходить до спальні й повертається за хвилину.

— Ми ніколи не виведемо з килима всю цю кровищу.

— Спробуй потерти чимось.

— Я тобі кажу, воно не береться. Дивись. Ось пляма. Спробуй сама.

Я рідко чув, щоб Клод розмовляв так просто. Востаннє це було на «можемо».

Мати також помічає різницю й питає:

— Що сталося?

Тепер у його голосі з’являється жалібне попхикування.

— Гроші він узяв і не подякував. І уяви. Він уже попередив власників тієї своєї квартири в Шордічі. Він переїжджає назад сюди. Каже, ти його потребуєш, хоч би як ти це заперечувала.

Відлуння у ванній стихають. Поки Труді та Клод роздумують, чути тільки їхнє дихання. Я ставлю на те, що вони дивляться одне на одного, одне в одного, довгим, промовистим поглядом.

— Ось так, — каже він нарешті у своєму звичному порожньому стилі. Чекає, тоді додає: — Ну?

У відповідь на це материне серце починає поступово пришвидшуватися. І б’ється не просто частіше, але голосніше, ніби хтось стукає по несправних голосних трубах. У її кишковику також щось відбувається. Її кишки розслабляються з розтягнутим рипом, і вище, десь над моїми стопами, звивчасті трубки женуть соки у незвіданих напрямках. Її діафрагма здіймається. Я притискаю вухо тісніше до стінки. За цим крещендо легко пропустити найважливіший факт.

Тіло не вміє брехати, але розум — це зовсім інша територія, бо, коли мати нарешті промовляє, її голос рівний та ідеально її слухається:

— Я згодна.

Клод підходить ближче й каже м’яко, майже пошепки:

— Але. Як ти думаєш?

Вони цілуються, й вона починає тремтіти. Я відчуваю, як його руки обвивають її талію. Вони знову цілуються нечутними язиками.

— Страшнувато, — каже вона.

І, відповідаючи на якийсь їхній внутрішній жарт, він відповідає:

— Волохато.

Але засміятися в них не виходить. Я відчуваю, як Клод пхає свій пах у її. Бути збудженими в такий