Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

склянок нічого не вирішує, а біль нещодавнього одкровення триває. Але я відчуваю приязний доторк дисоціації: я вже відсторонився на кілька корисних кроків і бачу себе оприявненим якісь п’ятнадцять футів під собою, як альпініст, що впав і лежить, розпластаний навзнак на скелі. Я починаю осягати своє становище, я можу думати, а не тільки відчувати. Невибагливі білі Нового світу цим і обмежуються. Отже. Моя мати віддала перевагу братові мого батька, зрадила свого чоловіка, занапастила сина. Мій дядько вкрав дружину свого брата, ошукав батька свого племінника, тяжко образив сина своєї братової. Мій батько з натури безборонний, а я безборонний з огляду на обставини. Мій дядько — чверть мого генома, половина батькового, але подібний до батька не більше, ніж я — до Вергілія чи Монтеня. Яка підленька частина мене є Клодом, і як я її впізнаю? Я міг би бути власним братом і окрутити самого себе, як він окрутив свого. Коли я народжуся й нарешті зможу бути на самоті, чверть себе я волів би відтяти кухонним ножем. Але триматиме цей ніж також мій дядько, розквартирований, розчвертований у моєму геномі. Тоді ми побачимо, що ніж не поворухнеться. І це спостереження також почасти належить йому. І це.

Мій роман із Труді не ладиться. Я думав, що можу вважати її любов самоочевидною. Але я чув на світанку, як сперечалися біологи. Вагітні матері мусять боротися з мешканцями своїх утроб. Природа, теж мати, наказує змагатися за ресурси, котрі можуть знадобитися, щоб викохувати наступних дітей, моїх майбутніх суперників. Моє здоров’я береться від Труді, але вона має захищати себе від мене. Тож чому б вона стала хвилюватися про мої почуття? Якщо вона та якийсь незачатий дріб’язок зацікавлені в тому, щоб я був зголодженим, то чого б їй непокоїтися, коли прийдешнє побачення з дядьком мене засмучує? Біологи також припускають, що наймудрішим для мого батька є так обставити справу, щоб інший чоловік був змушений виховувати його дитину, поки він — мій батько! — розповсюджує свою подобу серед інших жінок. Так безрадісно й безлюбно. У такому разі ми самотні, ми всі, навіть я, простуючи кожне безлюдним шляхом, несучи на плечі клуночок зі схемками й діаграмами для несвідомого руху вперед.

Надто тяжко, щоб це стерпіти, надто похмуро, щоб бути правдою. Навіщо світові облаштовувати себе так жорстоко? До всього іншого, люди товариські й добрі. Власне дозрівання — це ще не все. Моя мати — не тільки моя квартирна хазяйка. Мій батько прагне не якнайширше розповсюдити свою особу, а бути разом зі своєю дружиною і, звісно, зі своїм єдиним сином. Я не вірю любомудрам від природничих наук. Він має мене любити, хоче повернутися додому, піклуватися про мене — якщо матиме змогу. А вона жодного разу не змусила мене пропустити їжу й до сьогодні добропристойно відмовлялася заради мене від третього келиха. Не її любов слабне. А моя. Між нами западає моя образа. Я відмовляюся сказати, що ненавиджу її. Але покинути поета, будь-якого поета, заради Клода!

Це тяжко, і ще тяжко те, що поет такий м’який. Джон Кернкрос вигнаний із власної родинної оселі, придбаної ще за його діда, заради філософії «особистісного зростання» — фрази так само парадоксальної, як і «легке слухання». Бути нарізно, щоби змогти бути разом, відвернутися одне від одного, щоб могти обійнятися, припинити любити, щоби могти закохатися. І він повірив! Оце тюхтій! Між його слабкістю та її хитрощами утворилася смородлива тріщина, де спонтанно самозародився дядькочерв. І я сиджу тут навкарачки, замурований у своєму особистому житті, в довгому, млосному присмерку, марячи в нетерпінні.

Зате що я міг би зробити, якби був у розповні літ! Скажімо, за двадцять вісім років. Джинси злинялі й тісні, м’язи живота тверді й карбовані, рухи плавні, як у пантери, і я тимчасово безсмертний. Привожу свого древнього батька з Шордіча на таксі, щоби повернути його, не слухаючи протестів статечної Труді, до його бібліотеки, до його ліжка. Ухоплюю старого Дядька Червака за шию й закидаю його до засипаної листям канави на Гамільтон-терас. Заспокоюю матір безтурботним поцілунком у потилицю.

Але ось та з правд життя, котра обмежує найбільше: це завжди зараз, завжди тут, ніколи там і тоді. І зараз ми смажимося в лондонській спеці, тут, на хибкому балконі. Я слухаю, як вона доливає келих, бульк пластикових кубиків, її м’яке зітхання, радше тривожне, ніж задоволене. Отож, четвертий келих. Певно, вона вважає, що я вже достатньо дорослий, щоб його випити. І так і є. Ми напиваємося, тому що вже зараз її коханець провадить перемови зі своїм братом у безвіконному офісі «Видавничого дому Кернкроса».

Щоби розважитися, я посилаю свої думки підглядати за ними. Сама тільки вправа для уяви. Тут ніщо не є так, як насправді.

На заваленому столі розкладено кредит на пільгових умовах.

— Джоне, вона справді тебе любить, але вона попросила мене як близького члена родини попросити тебе не приходити ще хоч трохи довше. Найкращий шанс для вашого шлюбу. Гм. У самому кінці так і виявиться. Я мав здогадатися, що в тебе заборгованість за квартиру. Але. Будь ласка, погодься, візьми гроші, дай їй перепочити.

Ось вони лежать на столі між ними, п’ять тисяч фунтів брудними п’ятдесятками, п’ять пахущих купок із червоними літерами. Обабіч недбало звалені поетичні збірки й машинописи, заточені олівці та дві скляні попільнички, повні по вінця, пляшка скотчу, м’якого «Томінтаулу», якого лишився ще дюйм, кришталева склянка з мертвою мухою горічерева всередині, кілька пігулок аспірину на невикористаній паперовій серветці. Убогі знаки чесної й тяжкої праці.

Ось що я думаю. Батько ніколи не розумів свого молодшого брата. Ніколи не вважав це вартим зусиль. Але Джон не любить конфронтацій. Він намагається не дивитися на гроші на столі. Йому не спадає на думку пояснити, що повернутися додому й бути разом зі своїми дружиною й дитиною — це все, чого він бажає.

Натомість він каже:

— Ось це прийшло вчора. Прочитати тобі вірша про сову?

Якраз одна з таких неважливих химород, які Клод ненавидів дитиною. Він крутить головою, ні-будь-ласка-змилуйся, але надто пізно.

Батько тримає машинописний аркуш у лускуватій руці.

— «Кервавая провісниця нещастя», — починає він. Йому подобається п’ятистопний ямб.

— Значить, ти не хочеш, — похмуро перериває його брат. — Ну і добре.

Банкірськими хробаковими пальцями він акуратно допасовує купки разом, зрівнює краї, постукуючи ними об поверхню стола, з нізвідки дістає гумку, і ось за дві секунди він уже повернув готівку