Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

пресу, пізнім вечором на перехрестях, площах і зупинках з’являлися видання із завтрашніми новинами, табло фіксували вміст О3 і СО2 в повітрі, термометри вимірювали температуру, барографи і барометри — тиск, гігрометри — вологість, архітектори — нахили поверхонь, трамвайники — справність колії. Коли падали перші краплі, власники крамничок викочували стояки із встромленими парасолями, перехожі радісно купували їх, інші перечікували по пасажах чи поближніх кав’яреньках, дехто, особливо завбачливий, виймав, діловито розпрямляв, натискаючи на ґудзичок, свою власну і незворушно крокував далі.

Я ходив ним, тим Містом, жуючи його посипані соляними кристаликами кренделі, петляючи вулицями, провулками і узвозами, церковними майданами й італійськими подвір’ями, сидячи на терасах кафетеріїв і в келіях ресторанів, і щоразу, коли сутніки згущувалися, мій погляд несамохіть мандрував угору, куди мені належало повертатися. Я лічив підсвітлені кола терас, бачив цегляний мур і годинникову вежу з величезним, також освітленим, циферблатом, під якою тулився будиночок з фалосом на стіні, якого звідси ще не було видно, — мій тимчасовий на цьому гостинному клаптику суходолу притулок.

Місто і Замок, наявність цієї кореспонденції, цього бюрґерсько-аристократичного зв’язку неабияк бентежила мене, всі ці вітрини, монументи і сквери, колії та мости, люди й будинки, скутери і велосипеди, поштарі й полісмени, які в роздоріжний момент життя з розумінням допровадять додому, роздягнуть і покладуть у ліжко, де довго та солодко спатиметься, тоді як надворі сяятиме доведений до ерекції заїжджим митцем фосфоресцентний прутень.

Коли рівно опівдні мене нарешті прокидало бамкання дзиґарів, коли, потягнувшись, я помалу підводився, коли холодні краплі води стікали уділеним природою тілом й у кавоварці вуркотіла кава, я не стримувався і казав: «Життя прекрасне».

Оскільки ніхто не відгукувався, я повторював голосніше і нарешті горлав: «Життя прекрасне!», зводячи все нанівець, адже мелодія, народившись ніде і з нізвідки, перетворювала слова на початок пісні, запобігти фатальному лунанню якої я не встигав, не міг і, якщо відверто, не мав бажання. Від того моменту мені знову і повсякчас крутилося голкою по платівці старе як світ, і нове, мов весняний світанок, так само поетичне, як і банальне: «ДЕ ВОНА?», на яке я вкотре уже не мав не те що задовільної, а й будь-якої іншої відповіді.

Знайдений пенні

Хто не знає пісеньки про пенні в кишені, хто не співав її, не наспівував, не насвистував? Її виконують діти в дитячих садках і школярі у школах, студенти на лавах і дириґенти в ямах, юні й дорослі, чоловіки та жінки, вона скасовує вік і стать, розчищає дорогу і розбирає завали, допомагає крокувати життям, підтримуючи під руки, переносячи через болота й калюжі, без неї зупинилися б годинники і трамваї, замкнулися крамниці й опустилися шлаґбауми, потьмяніло сонце і сховався місяць, вона навіть сяк-так допомагає терпіти відсутність ЇЇ, хоча саме в пункті про НЕЇ таки не витримує критики.

Він лежав на ґранітній шахівниці тротуару, коли я його проминав, я став би на нього, навіть не зауваживши, але він вчасно зблиснув, утворивши разом із сонцем і сітківкою мого ока магічний трикутник. «Візьми мене», — заблагав

він, і я не міг його не підняти, покрадьки озираючись, чи ніхто, бува, не підглядає. «Ти вмієш говорити?» — збентежився я. «Більше, — підхопив він. — Стрибати і танцювати, котитися і дзеленчати. Знаєш казку про колобка?» — «Про якого такого колобка? Не знайомий я з ніякими колобками». — «Ти чого тривожишся? Зі мною не пропадеш. А ще я знаю чимало цікавих небилиць, я справжня знахідка для такого гультіпаки, як ти. Я пам’ятаю долі всіх людей, у яких бував». — «Невже?» — «Я знаю історії, яких не знає ніхто. Так що шануй мене». — «І як я тебе маю шанувати?» — «Любити і натирати до блиску». — «А коли мені доведеться з тобою розпрощатися, обміняти на крендель або присмалене стегенце — з тих, що апетитно крутяться у ґриль-шафці?» — «Якщо будеш мені добрим господарем, я повертатимуся до тебе».

Я подивився на нього уважніше, його жовті краї й біле осердя, на якому красувалася елеґантна одинка, одна нога якої, щоправда, виростала з жовтої цямрини, були зірки, вгорі і внизу, настромлені, слід гадати, на струни, з-під яких проступав шматок мапи такого до щему знайомого континенту, щоправда, свавільно обтятого, на звороті стояв рік, ще одна одинка, тільки менша, той самий напис і портрет Вольфґанґа Амадея Моцарта, з яким, проте, діялися незрозумілі речі: то він був композитором, то вітрувіанським атлетом, то перетворювався на летючих лебедів, арфу, орла, сову, дерево, вітражні троянди, герб Сан-Марино, відтак знову прибираючи людської подоби, однак був уже не творцем «Чарівної флейти», а Хуаном Карлосом I, Альбертом II, Райнером III, принцом Анрі, понтифіком або ж, нарешті, королевою Беатрікс — єдиною жінкою в цьому клубі справжніх мужчин.

Чому я не кинув його одразу? Хіба не досить, щоб викликати підозру, відвернувши загортання в хустинку і ховання в кишеню? Носіння з собою? Хіба не обачніше було покласти до банку, замкнути в сейфі? Хіба не було би певніше для нього і безпечніше для мене? Хіба я не вберіг би його й одночасно себе? Хіба то не був найоптимальніший вихід? Хіба складно було передбачити, що напасті неодмінно будуть? Хіба не навчала мати: «Ніколи не піднімай. Що впало, тобі не належить і ніколи твоїм не стане»? Чи не варто було прислухатися, чого я не тільки не зробив, а ще й вступив із ним у колотнечу?

До пізнього вечора я простирчав у Місті, полагоджуючи справи, і повертався додому, коли скупе жевриво ліхтарів освітлювало мій серпентинний шлях нагору.

Історія пенні (продовження)

З неба падало пенні, збільшувалося, летіло просто на мене, я ледве встиг забігти у першу-ліпшу браму, що випадково і на моє превелике щастя виявилася незамкненою, звідки я з жахом спостерігав, як велетенська, завбільшки з яйце динозавра, монета вдаряє об землю, викрешуючи з бруківки сніп іскор, як на тому місці, де вона впала, утворюється подібна до кратера лунка.

Як сталося так, що пенні опинився у мене? Я інстинктивно розтиснув долоню, наче у ній було розпечене залізо, хотів скараскатися його, але він чіплявся, висів так, що, як я не старався, годі було струсити. Тоді я кинувся бігти, хотів вкласти в офірницю на вході до церкви францисканців, проте лункий голос примусив мене здригнутися: «Цісареве віддай цісарю!» Що за мана? Де я знайду серед глупої ночі сучасного світу цісаря? Я біг і біг, і, здавалося, не буде кінця тому