Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

оживить, але бодай іншого міг порятувати від смерті. Тепер, раптом отримавши таку можливість, він завмер просто посеред вулиці, а думка про майбутні перспективи нависла над ним, як страшний сон. Він згадав маленьку труну із тілом сина — ​у день похорону він бачив, як її опускають у землю. Оце ізоляція, — ​сказав він собі. Оце мовчанка. Можливо, ситуацію погіршувало й те, що його сина також звали Пітером.

5

На розі 72-ї вулиці й Медісон-авеню він зупинив таксі. Доки машина деренчала крізь парк у напрямку Вест-Сайду, Квінн дивився у вікно й думав, чи Пітер Стіллман, виходячи на повітря та світло, бачить ті ж дерева. Цікаво, чи Пітер бачить ті ж предмети, що й він, чи для нього цей світ — ​щось цілковито інше. А якщо дерево — ​не дерево, то що ж воно таке?

Коли таксист висадив його перед домом, Квінн усвідомив, що зголоднів. Після раннього сніданку у нього й ріски не було в роті. Аж дивно, як швидко промайнув час у квартирі Стіллманів. Якщо його підрахунки правильні, він пробув там понад чотирнадцять годин, але за відчуттями, візит тривав години три, щонайбільше чотири. Він стенув плечима і сказав собі:

— Треба навчитися частіше дивитися на годинник.

Він повторив свій маршрут по 107-й вулиці, звернув на Бродвеї наліво й рушив на північ, шукаючи, де б поїсти. Іти в бар і їсти у натовпі п’яних балакучих гостей не хотілося, хоча зазвичай така перспектива тішила. Він перейшов 112-ту вулицю, побачив, що «Забігайлівка Гайтс» ще відчинена, й вирішив зайти. Та була яскраво освітлена, але похмура, з великим стендом журналів із оголеними жінками при одній зі стін, окремим відділом для канцелярського приладдя та газет, кількома столиками для відвідувачів і довгим пластиковим шинквасом з барними стільцями. За шинквасом стояв високий пуерторіканець у білій картонній шапочці шеф-кухаря. До його обов’язків належало приготування їжі, переважно хрящуватих котлет для бургерів, позбавлених смаку сендвічів із блідими помідорами та прив’ялим салатом, мілкшейків, молочних напоїв із содовою й сиропом, а також булочок. Справа за касовим апаратом стояв бос, невисокий лисуватий чоловік із кучерявою шевелюрою і витатуюваним на руці концтабірним номером. Він був правителем царства цигарок, люльок і сигар. Він сидів і незворушно читав завтрашній ранковий номер «Щоденних новин», який випускали звечора, для сов.

О такій порі заклад був майже порожній. За заднім столиком сиділо двоє старих у обшарпаному одязі, один дуже товстий, а другий дуже худий, і ретельно вивчали форми для ставок на перегонах. На столі між ними стояло дві порожні кавові чашки. На передньому плані обличчям до стенду преси стояв юний студентик із відкритим журналом в руках і уважно розглядав фотографію голої жінки. Квінн сів за шинквас, замовив гамбургер і каву. Пуерторіканець взявся до роботи, через плече перемовляючись із Квінном.

— Чувак, а гру ти сьогодні бачив?

— Пропустив. Було щось добре?

— А сам як думаєш?

Квінн уже кілька років вів із цим чоловіком такі розмови, а імені його так і не дізнався. Якось вони розговорилися про бейсбол і відтоді говорили про нього щоразу, як Квінн туди приходив. Взимку обговорювали зміни у складі команд, прогнози і спогади. Під час сезону — ​завжди про останню гру. Вони обидва вболівали за «Метс», і ця безнадійна пристрасть їх пов’язала.

Чоловік за шинквасом струснув головою.

— У перші два заходи Кінґман забиває по очку. Бум, бум. Удар на славу, ледь не до місяця. Джонс нарешті зібрався й добре подає, все виглядає незле. Кінець дев’ятого інінга, рахунок 2:1. «Пітсбург» виставляє хлопців на другу і третю базу, один вибув, так що «Метс» виводять із майданчика запасних Аллена. Він виводить наступного, займає базу. «Метс» стягують кути, щоб зібрати сили на фініші, може, навіть дубля проб’ють, якщо влучать у середину. Виходить Пенья, посилає м’яч по землі, і просто Кінґману між ноги. Двоє забивають, і все, бай-бай, Нью-Йорк.

— Гівно цей Дейв Кінґман, — ​сказав Квінн, надкушуючи свій гамбургер.

— А от Форстера варто тримати на оці, — ​сказав чоловік за шинквасом.

— Здувся твій Форстер. Профукав потенціал. Клоун надутий. — ​Квінн жував обережно, обмацуючи їжу язиком на предмет кісток. — ​Хай би його вже відправили назад у Цинциннаті бандероллю.

— Точно, — ​сказав чоловік за шинквасом, — ​але вони ще поборються. Поки тримаються краще, ніж минулого року.

— Не знаю я, — ​сказав Квінн і відкусив іще шмат гамбургера. — ​На папері наче виглядає непогано, тільки що у них є? Стернс вічно травмований. На другій і шорт-стопі в них салаги з нижчої ліги, у Брукса голова у хмарах. Мукі непоганий, але ще не пообтесався, а кого на правій виставити, вони й самі не знають. Є, звісно, ще Расті, але він так ожирів, що вже не побігає. А про пітчинг узагалі забудь. Ми з тобою могли б хоч завтра підійти до Ші — ​і нас взяли б як найкращих стартових пітчерів.

— Може, це тобі треба в менеджери, — ​сказав чоловік за шинквасом. — ​Ти б цим гівнюкам показав, що почім.

— Можеш поставити останній долар, — ​сказав Квінн.

Доївши, Квінн підійшов до стенду з канцеляркою. Саме завезли нові записники — ​добірка прекрасних блакитних, зелених, червоних і жовтих блокнотів вражала. Він вибрав один навмання і побачив, що розлінований він вузько, як йому подобається. Квінн писав від руки, а на машинці набирав тільки останню версію рукопису, тож завжди шукав добрі нотатники на спіралі. Тепер, взявшися за справу Стіллмана, він вирішив, що потрібно завести новий. Зручно мати окремий записник для думок, спостережень і запитань. Тоді, можливо, справи й не вирвуться з-під контролю.

Він почав перебирати стос блокнотів, намагаючись вибрати. Із причин, незрозумілих до кінця навіть йому самому, він раптом відчув нездоланне бажання придбати один конкретний червоний записник внизу стосика. Витягнув його і оглянув, обережно гортаючи сторінки великим пальцем. Він навіть собі не міг пояснити, чому саме цей екземпляр раптом видався йому таким привабливим. Стандартний записник на сто сторінок, 22 сантиметри на 28. Але щось у ньому вабило Квінна, ніби саме цьому й лише цьому записникові судилося вмістити слова, що зійдуть із його пера. Майже засоромлений глибиною почуттів, Квінн затиснув червоний блокнот під пахвою, підійшов до каси й заплатив.

*

За чверть години по тому, повернувшись у свою квартиру, Квінн витягнув з кишені фотографію Стіллмана і чек і обережно поклав їх на стіл. Він розчистив завали — ​обгорілі сірники, недопалки, купки попелу, порожні картриджі з-під чорнил, дріб’язок, корінці квитків, каляки і брудний носовичок — ​і поклав червоний записник у центрі. А тоді зсунув завіски, роздягнувся догола і сів за стіл. Він ніколи так не робив, але в ту мить йому чомусь видалося доречним зустріти такий момент голяка. Він просидів так секунд зо двадцять-тридцять, намагаючись не ворушитися, намагаючись не робити нічого, тільки дихати. А тоді відкрив червоний записник. Він узяв ручку й написав на першій сторінці свої ініціали — ​Д.К. (Деніел Квінн). Це вперше за понад п’ять років він вписав у блокнот власні ініціали. Він на мить спинився обдумати цей факт, але відкинув його як недотичний до справи. Потім перегорнув сторінку. Кілька секунд розглядав її незайману поверхню, розмірковуючи, чи не вчинив дурницю. А тоді притиснув ручку до