Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Квінн ні в чому не міг бути певен — ​ані тоді, ані в тому, що сталося у наступні дні й тижні.

— Скільки вам потрібно? — ​спитала вона.

— Байдуже, на ваш розсуд.

— П’ятсот?

— Цього більш ніж досить.

— Гаразд, я зараз принесу чекову книжку. — ​Вірджинія Стіллман підвелася і знову посміхнулася Квіннові. — ​Зараз принесу вам фото Пітерового батька. Здається, я пам’ятаю, де воно лежить.

Квінн подякував і сказав, що зачекає. Він провів її поглядом і знову піймав себе на тому, що уявляє, як вона виглядає без одягу. Вона з ним заграє — ​чи це його власний розум знову веде на слизьке? Він вирішив відкласти ці роздуми і повернутися до теми пізніше.

Вірджинія Стіллман знову зайшла до кімнати і сказала:

— Ось ваш чек. Сподіваюся, я все виписала правильно.

Так, так, подумав Квінн, розглядаючи чек, все чікі-пікі. Він потішився власній кмітливості. Чек, звичайно, був виписаний на ім’я Пола Остера, а отже, Квінна не можна притягнути до відповідальності за те, що він прикидається приватним детективом без ліцензії. Безвідповідальність додала йому впевненості. Неважливо, що не зможе отримати гроші за цим чеком. Уже тоді було зрозуміло, що займається цим не заради грошей. Він поклав чек у внутрішню нагрудну кишеню куртки.

— На жаль, новіших нема, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Світлині більше двадцяти років. Боюся, це найкраща.

Квінн поглянув на Стіллманове обличчя в надії на раптове просвітлення, потік потаємного знання, яке поможе йому зрозуміти цього чоловіка. Але зображення нічого йому не сказало. Портрет — ​та й годі. Він порозглядав його ще мить і дійшов висновку, що на його місці міг бути будь-хто.

— Я роздивлюся її уважніше, коли доберуся додому, — ​сказав він, вкладаючи фото до тієї ж кишені, куди вже потрапив чек. — ​Минуло багато років, але я певен, що його впізнаю завтра на вокзалі.

— Сподіваюся, впізнаєте, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Справа пильна, я на вас покладаюся.

— Не хвилюйтеся, — ​сказав Квінн. — ​Я ще нікого не підводив.

Вона провела його до дверей. Вони кілька секунд простояли у тиші, не знаючи, чи потрібно ще щось додати, чи вже можна прощатися. І в ту паузу Вірджинія Стіллман раптом обійняла Квінна, знайшла його губи своїми і пристрасно поцілувала, вганяючи язик глибоко йому в рот. Квінна це настільки спантеличило, що він майже не отримав від поцілунку задоволення.

Коли він нарешті зумів перевести подих, місіс Стіллман відступила на відстань витягнутої руки і сказала:

— Це щоб довести, що Пітер сказав неправду. Дуже важливо, щоб ви мені вірили.

— Я вам вірю. Та навіть якби не вірив, це не мало би значення.

— Просто хочу, аби ви знали, на що я здатна.

— Добре.

Вона стисла його праву руку обома долонями й поцілувала.

— Дякую, пане Остере. Я справді вірю, що ви — ​відповідь на всі наші проблеми.

Він пообіцяв подзвонити їй наступного вечора, а тоді ступив за поріг, спустився ліфтом і полишив будівлю. Коли він вийшов на вулицю, вже перевалило за північ.

4

Квінн уже чув про такі випадки, як у Пітера Стіллмана. В іншому житті, незабаром після народження сина, він рецензував книжку про дикого хлопчика з Аверона, і тому трохи дослідив цю тему. Наскільки він пам’ятав, найбільш ранній опис такого експерименту наводить іще Геродот: єгипетський фараон Псамтик у VII столітті до нашої ери наказав ізолювати двох немовлят і велів їхньому доглядачеві не вимовляти при них ані слова. За словами Геродота, хроніста, що, як відомо, уславився своєю ненадійністю, діти таки навчилися говорити, і їхнім першим словом стало «хліб» фрігійською. У Середньовіччі імператор Священної Римської імперії Фрідріх ІІ повторив цей експеримент у надії визначити істинну «природну мову людства», але діти померли ще до того, як вимовили хоч слово. І нарешті — ​це, напевно, таки легенда — ​Яків IV, король Шотландії початку ХVІ століття, заявив, що шотландські діти, ізольовані в такий спосіб, заговорили «дуже доброю давньогебрейською».

Утім, цікавилися цією темою не тільки безумці й ідеологи. Навіть тверезий і скептичний Монтень ретельно обдумував це питання у найважливішому своєму есеї, «Апології Раймунда Сабундського»: «Я гадаю, що дитина, зростаючи в цілковитій самоті, без спілкування з людьми (набратися такого досвіду не так легко), все-таки мала б якісь слова, щоб висловлювати свої думки. Сумнівно, щоб природа відмовила нам у засобі, який дала багатьом тваринам … Цікаво знати, якою мовою говорила б дитина? Усі припущення та гадки щодо цього не дуже переконують» [1].

Поза такими експериментами траплялася й випадкова ізоляція: діти губилися в лісах, моряки застрягали на диких островах, дітей вирощували вовки — ​а також жорстокі садисти-батьки, які замикали дітей, приковували до ліжка, били, мучили без найменшої причини, як не брати до уваги власного безумства. Квінн перечитав розлогий корпус текстів, присвячених таким історіям. Наприклад, шотландський моряк Александр Селкірк, якого дехто вважає прототипом Робінзона Крузо, прожив чотири роки на безлюдному острові біля узбережжя Чилі, і, за словами капітана корабля, який порятував його у 1708 році, «настільки забув мову, яку довго не використовував, що ми ледве його розуміли». Менше ніж за 20 років по тому до англійського королівського двору під особливий захист короля Георга І доставили Пітера з Ганновера, здичавілого хлопчика років чотирнадцяти, якого знайшли, нагого і німого, у лісах біля німецького містечка Гамельн. Його побачили і Свіфт, і Дефо, й ця зустріч надихнула останнього на памфлет «Розмежування простої природи» (1726). Утім, Пітер так і не навчився говорити, тож за кілька місяців його відправили за місто, де він і дожив до сімдесяти, не цікавлячись сексом, грошима й іншими земними справами. Був іще Віктор, здичавілий хлопчик із Аверона, знайдений у 1800 році. Під терплячим і пильним доглядом доктора Ітара Віктор опанував основи мовлення, але далі рівня маленької дитини так і не просунувся. Іще більшу славу здобув Каспар Гаузер, який з’явився одного вечора 1828 року у Нюрнберзі, вбраний у химерний костюм і здатний вимовити лише кілька осмислених слів. Він умів написати своє ім’я, але поводився, як мала дитина. Місто взяло над ним опіку і передало на утримання місцевому вчителеві; цілими днями він бавився на підлозі дерев’яними кониками, а їв тільки хліб і воду. Однак Каспар розвивався далі. Він навчився добре їздити верхи, був акуратний до одержимості, любив червоний і білий колір і, судячи з усіх розповідей, володів винятковою пам’яттю, особливо на імена й обличчя. Попри це, він не любив виходити надвір, уникав яскравого світла і, як і Пітер із Гановера, не виявляв зацікавлення ані сексом, ані грошима. Коли спогади про минуле поступово повернулися, він зумів згадати, що провів багато років на підлозі у темній кімнаті, а годував його чоловік, який ніколи з ним не говорив і уникав його погляду. Незабаром після того Каспара заколов озброєний кинджалом невідомий у громадському парку.

Минуло багато років, відколи Квінн востаннє дозволив собі згадати ці історії. Тема дітей була для нього надто болюча, а особливо дітей, які страждали, зазнали знущань чи померли геть малими. Якщо Стіллман — ​чоловік із кинджалом, що приїхав мститися дитині, якій зруйнував життя, то Квінн хоче його спинити. Він розумів, що свого сина не