Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Стіллманове обличчя. Чи то пак: Стіллманове обличчя, яким воно було двадцять років тому. Неможливо сказати, чи завтрашнє обличчя буде на нього схоже. Утім, очевидно, що це — ​не обличчя шаленця. Можливо, це твердження безпідставне? Бодай мені це обличчя видається позбавленим злого умислу, а то і приємним. У складці вуст криється ніжність. Очі, швидше за все, блакитні як вода. Волосся в нього було рідке вже тоді, а зараз, може, взагалі облисів. Як щось і лишилося, то, напевно, посивіло, як не побіліло. Є в ньому щось знайоме: схильний до роздумів, безперечно, невротичний, можливо, заїкається, адже бореться із самим собою, намагаючись загатити потік слів, що рветься назовні.

Пітер у дитинстві. Мені треба й це уявляти — ​чи можна взяти його слова на віру? Темрява. Я уявляю, як сиджу у тій кімнаті і кричу. Мені не хочеться цього уявляти. Мабуть, мені ніколи не схочеться цього зрозуміти. Нащо? Врешті, це ж не історія. Це — ​факт, подія у світі, а в мене є робота, завданнячко, на яке я погодився. Якщо все піде добре, то воно простеньке. Мене найняли не розуміти, а тільки діяти. Це — ​щось новеньке. Треба про це пам’ятати будь-якою ціною.

Але що ж там казав По Дюпен? «Людина, схильна до роздумів, починає ототожнюватися зі своїм супротивником». Тут це стосуватиметься Стіллмана-старшого. Що, мабуть, іще гірше. Що ж до Вірджинії, то тут я вскочив у халепу. І не лише з поцілунком, його можна пояснити дуже по-різному; і не з тим, що розповів про неї Пітер, адже це не має значення. Справа в її шлюбі? Можливо. Він не вкладається в голові. Можливо, вона це затіяла заради грошей? Чи на якийсь спосіб співпрацює зі Стіллманом? Це все міняло б. Проте водночас це купи не тримається. Інакше навіщо б вона мене наймала? Аби був свідок її добрих намірів? Можливо. Але це надто складно. Та все ж: чому мені здається, що їй не можна довіряти?

І знову — ​Стіллманове обличчя. Мені вже кілька хвилин здається, що я його десь бачив. Можливо, багато років тому у цьому районі, ще до арешту.

Згадати, як це — ​носити чужий одяг. Почну-но з цього. Мабуть, так треба. Давним-давно, років вісімнадцять-двадцять тому, коли й ламаного шеляга не мав, друзі давали мені доношувати свій одяг. Наприклад, у коледжі я ходив у старому плащі Дж. І в мене з’являлося дивне враження, ніби я вліз у його шкуру. З цього можна почати.

А потім — ​найважливіше: пам’ятати, хто я такий. Пам’ятати, ким мушу бути. Думаю, це не гра. А з іншого боку, нічого не зрозуміло. Наприклад: хто ти? Якщо ти думаєш, що знаєш відповідь, то навіщо ж брешеш? Відповіді в мене нема. Можу сказати тільки: слухай мене. Мене звати Пол Остер. Це — ​не моє справжнє ім’я.

6

Наступний ранок Квінн провів у бібліотеці Колумбійського університету за Стіллмановою книжкою. Він прийшов рано — ​перший відвідувач, коли двері щойно відчинили — ​і тиша мармурових залів заспокоїла, ніби йому дозволили спуститися до такої собі крипти забуття. Показавши сонному охоронцеві за столом посвідку випускника, він знайшов на полиці потрібну книжку, повернувся на третій поверх і вмостився у кріслі із зеленої шкіри в одній із кімнат для курців. За вікном чигав спокусливий травневий ранок, манив поблукати просто неба, але Квінн здолав цей порив. Він розвернув крісло спинкою до вікна і розгорнув книжку.

«Сад і вежа: Ранні візії Нового світу» ділилася на дві частини приблизно однакової довжини — ​«Міф про Рай» і «Міф про Вавилонську вежу». Перша частина була присвячена першовідкривачам, від Колумба до Релі. Стіллман стверджував, що першовідвідувачі Америки гадали, наче випадково знайшли рай, другий Едем. Наприклад, про свою третю подорож Колумб писав: «Адже я вірю, що тут лежить земний Рай, до якого можна доступитися тільки з Божественної волі». Що ж до мешканців цих земель, то Пітер Мартір ще у 1505 році зазначав: «Вони, здається, існують у тому золотому світі, про який стільки писали стародавні письменники, де люди живуть у простоті і невинності, не утверджуючи законів, без суперечок, суддів і наклепів, раді просто задовольняти свою природу». Чи, як за понад пів століття по тому писав усюдисущий Монтень: «Те, що ми відкриваємо у цих народів, переходить не тільки всі картини, якими поезія оздобила вік золотий, та всі її вимисли й уявлення про щасливий побут, а й самі поняття і орієнтири філософії» [2]. На думку Стіллмана, відкриття Нового світу дало поштовх утопічній філософії, подарувавши надію на вдосконалення людського життя: від книжки Томаса Мора (1516) до пророцтва Жеронімо де Мендьєти за кілька років по тому, що Америка стане ідеальною теократичною державою, істинним Градом Божим.

Проте існувала і протилежна думка. Хтось гадав, що індіанці живуть, мов до вигнання з Раю, а інші бачили в них дикунів, дияволів у людській подобі. Відкриття канібалів на Карибських островах тільки зміцнило таку думку. Іспанці використали це як виправдання нещадної експлуатації туземного населення задля власних меркантильних потреб. Адже якщо вважаєте, що перед вами не людина, то сумління над вами не тяжіє. Допіру у 1537 році Папа Павло ІІІ видав буллу про те, що індіанці — ​такі ж люди, й наділені душею. Проте дискусія затягнулася ще на кількасот років, породивши, з одного боку, Локівську й Руссовську візію «шляхетного дикуна», що заклала теоретичні підвалини демократії у незалежній Америці, а з іншого, геноцид індіанців, заснований на вірі, що добрий індіанець — ​це мертвий індіанець.

Друга частина книжки починалася з переосмислення Гріхопадіння. Спираючись передовсім на Мільтона і «Втрачений рай» як канонічну пуританську позицію, Стіллман стверджував, що людське життя як ми його знаємо почалося тільки після Гріхопадіння. Адже якщо у Райському саду не було зла, то не було й добра. Як писав у «Ареопагітиці» сам Мільтон: «Зі шкоринки одним-одного скуштованого яблука у світ прийшло добро і зло, як нероздільні близнята». Стіллманів коментар до цього речення був ґрунтовний аж надміру. Чутливий до гри слів, він довів: слово «куштувати» відсилає до латинського «sapere», що може означати і «куштувати», і «знати», а отже, містить тонку відсилку до дерева знання — ​джерела яблука, що його смак привів у світ знання, тобто добро і зло. Дослідник окремо спинився на парадоксі слова «нероздільні», що містить у корені слово «розділити», а отже, втілює два рівні і протилежні значення, а це, своєю чергою, символізує прийом, який Стіллман вважав наскрізною прикметою всіх творів Мільтона. Наприклад, у «Втраченому раю» кожне ключове слово має два значення — ​одне до гріхопадіння, а інше — після. Щоб проілюструвати цю тезу, Стіллман виділив кілька слів (жаский, зміїний, ласий) і продемонстрував, що їхній ужиток до вигнання з раю був позбавлений моральних конотацій, тоді як після падіння вони, увібравши знання зла, набули темних і зловісних вимірів. Адам у Раю винайшов мову й дав кожній істоті та речі ім’я. Мова його, ще невинного, сягнула первня світу. Його слова не просто кріпилися до побаченого, а розкривали його сутність, буквально виводили сенси на світ божий. Істота і її назва були взаємозамінні. Після падіння це вже не так. Назви відкріпилися від речей; слова перетворилися на добірку довільних знаків; мову відтяли