Читати книгу - "Сердечна терапія"

побоювання, хоч інколи вона відчувала себе мухою, яку накрили перевернутою склянкою: бігає колами, шукаючи виходу, та не знаходить, і тісно їй, душно і страшно... Власне, наявність глядачів мало що змінює. А може, їй хотілося, щоб хтось вислухав та сказав співзвучне її думкам — козел, мовляв, свиня невдячна... А краще би хтось порадив, як їй далі жити, як виправити ситуацію... А найкраще — як відмотати плівку часу назад, щоб не знайшлася та Соня, не перетнулися шляхи її доморощеного професора з тією стервою... Хіба така вона погана дружина? Хіба настільки вже нецікава як жінка?

Викинувши недопалок у сніг, Антоніна розшукала номер Яни в мобільному і зателефонувала. Вибачилася, спитала, як здоров’я, чи можуть вони зустрітися десь у кав’ярні поговорити. Яна сказала, що майже одужала, але виходити на холод їй би не хотілося. Потім, відчувши розгубленість Антоніни, помовчала і запропонувала прийняти її вдома.

7

Яна знітилася, викладаючи на кухні з Антоніниного пакета мандарини, печиво, цукерки та мелену каву, яка миттю наповнила невеличке приміщення п’янким ароматом:

— Ой, та навіщо ж ви стільки всього принесли?! Це ж справжні іменини можна влаштувати! Не треба було!

Антоніна всміхнулася, махнула рукою та мотивувала практично:

— Не напружуйтесь! Поки поговоримо — з’їмо! Я й сама змерзла та давно не їла. А вам після хвороби тим більше не зашкодить.

Спочатку розмова крутилася навколо загальних тем, але Яна, маючи досвід, прекрасно розуміла, що ходять до неї чужі люди не для того, щоб поговорити про погоду, політику чи про її рукоділля. Людям не сиділося вдома наодинці зі своєю пекучою проблемою, їм треба було говорити й говорити, так би мовити, з терапевтичною метою. Це скидалося на те, як при отруєнні організм вибльовує зайве та токсичне, знесилюючи себе, але ж таки очищується. Нелегкі монологи пацієнток теж нерідко скидалися на акти мазохізму, сповідь ходила колом, жінка наче ятрила свої рани, не даючи їм загоїтися, безперервно ставила питання, на які не було відповідей. Принаймні на ту мить не було... Так і Антоніна, яка після кількох загальних фраз несподівано промовила:

— Як ви вважаєте, може, мені теж когось собі завести? Не для життя, а так... для зняття стресу. Звісно, я теж не була святою, Ігор у мене не перший, і, чесно скажу, були в молоді роки і кращі претенденти, та й потім... Навіть коли жили у Франції... Але ж на сьогодні він — мій депозит, я вклала в нього все своє життя... Я твердо вирішила його не відпускати. Він мені винен! Бо за нашими дурними законами він може просто мене списати, як непотріб. Були б ми в Європі — платив би мені аліменти за віддані йому роки життя...

Антоніна крутила в руках пачку з цигарками, але стримувала бажання палити. Вона, здається, зовсім не чекала відповіді від «психолога», а проговорювала вголос те, про що день і ніч думала мовчки, коли спостерігала за чоловіком, зазирала до його пошти, нишпорила по кишенях та завмирала від думки про неясне своє майбутнє...

— Я ніби в якомусь ступорі. Мій мозок не йде далі двох думок. Перша — навіщо я тоді, тридцять років тому, вийшла саме за нього? Друга — жага помсти. Я всміхаюся йому, готую їсти, слухаю його розповіді про роботу, аспірантів та всяке таке, звісно, нічого не чую та не розумію, бо в голові стукотить одне: «Скоро все це зникне!» І хочу зробити йому так само боляче, як він робить мені. Звісно, Ігор не знає, що я в курсі, думає, що професор-фізик — дуже розумна одиниця і може обдурити кого завгодно, то й не підозрює, яких мук я зазнаю. Але він і не уявляє, яка жага помсти мене пече. Постійно. Навіть коли ми займаємося сексом. А ми ж таки ним займаємося, «не пропускаючи тренувань», хочеться йому того чи ні. Звісно, може, він у той момент уявляє у своїх обіймах ту сучку у білому фартушку, але мене це не обходить. Ми займаємося цим тридцять років так, щоб ні сил, ні бажання шукати чогось чи когось на стороні у нього не залишалось. — Антоніна гупнула кулаком по столу і, наче сама злякавшись такої рішучості, глянула Яні у вічі, бо весь монолог промовила, дивлячись на маятник настінного годинника, що метлявся над кухонним столом туди-сюди, наче змахуючи миті її життя, мов крихти зі столу.

— А вам добре з ним... ну, у ліжку? — раптом спитала Яна.

— Мабуть. Я вважаю, що так утримала його в найкритичнішому віці біля себе. Ми вже звикли до цього. Звикли так, що цього не вистачає, як... як цигарки, коли ти вже втягнувся у паління тютюну, — задумливо мовила Антоніна, скрививши губи на останньому слові, — мабуть, уперше усвідомила зв’язок тютюнової залежності з прізвищем своєї конкурентки Соні...

— То виходить, все не так погано. А може... може, він просто прагне романтики, якихось молодих переживань, а не фізіології? Може, йому досить простого листування з тією Сонею, так би мовити, для душі, і нічого вашому шлюбу не загрожує? — знизала плечима Яна, підсуваючи гості горнятко кави та печиво.

— А яка мені різниця, що саме його тягне до тієї кривоногої тумбочки, коли він може раптом розвернутися й піти до неї?! Де гарантії, що за цим ліричним ретро вона йому теж не влаштує непоганого інтиму?

Яна помовчала, пригадавши лукаві очі Соні, силует пана професора біля Ейфелевої вежі, та подумала, що й такий варіант розвитку подій не виключений, бо секс сексом, а коли холодно в хаті — самою фізіологією не зігрієшся. Вона вирішила поки не казати Антоніні, що пройшлася сайтом та вже уявляла собі учасників інтриги. Чи якоїсь поради чекала її гостя, чи просто замислилася, розглядаючи осад меленої кави на дні горнятка, але вона замовкла.

Яна встала, підійшла до вікна, подивилася в темний уже двір, побачила відображену в склі постать Антоніни за столом і, не повертаючись, спитала:

— Скажіть, а ви його взагалі кохаєте?

Віддзеркалена у віконному склі постать повагом підняла голову й уважно подивилася Яні у спину.

— Про любов, Яночко, я розмовляла з подружками років тридцять п’ять тому. Це наївно! А зараз... Зараз — він мені винен! — підвищила голос гостя. — Я віддала йому життя, народила та виростила сина! І я його нікуди не відпущу! Я не хочу доживати самотньою старою жінкою! Не віддам! Не